Не те, щоб я був проти демонстративної духовності в певних дозволених законом межах. Ні, не проти. І я ніколи не скажу: "Сидіть удома і там тихенько займайтеся своїм православ'ям". Є церкви, собори, монастирі, лаври, пам'ятні хрести - і все це, до речі, як не крути, публічні місця, де ця духовність існує в цілком дозволених законом межах.

Але ці юродіві тітушки на фотках викликають побоювання не тому, що духовні, а ми, недалекі, цього не бачимо і не розуміємо, а тому, що в них, як не крути, рухи стрьомні і вигляд кримінальний. І ми вже це бачили в січні-лютому 2014. Ні, я розумію, що їх потім ще й канонізувати можуть і їхні мощі замироточать усьому русскому міру на славу і радість. Замироточать, я переконаний.

Але є один момент: наше суспільство загалом не готове приймати саме таку форму богопосвячення. Не готове, що хресний хід може стати джерелом аж такого напруження. (Де Господь наш всеблагий, а де агресія і напруження?!) Не тому, що якесь по-особливому нетолерантне (хоч толерантності йому ще вчитись і вчитись), а тому, що вже втомлене і по горло сите роками постійної х*рні, хитромудрими технологіями провокацій та маніпуляцій - і зсередини, і з запоребрика, по горло сите божевільним медійним хором, нав'язуванням якогось спільного простору, спільних цінностей, спільної традиції. Ніфіга. Богопосвячення - це доброта і радість, а не зосереджена похмурість, це щастя, а не "это есть наш последний и решительный бой", це доброзичливі посмішки, а не агресивні заточки.

І так, ми проти незрозумілої х*рні. Нам своєї х*рні вистачає. А православ'я можна сповідувати в будь-яких інших доступних формах - легко і невимушено. І без образ почуття і спокою невіруючих, іншоконфесійних православних, інославних і загалом громадян світської собі країни, якою, сподіваюся, ми є і будемо. Амінь.