Сиджу вчора в черзі в одній установі. Поруч дві жіночки розмовляють про свої справи, посміхаючись мені(видно впізнали). Судячи по змісту - одна з них вчителька.Чиста вишукана українська мова із приємними словами типу "чимало", "забагато", "неабияк".

Підходить до черги молодичка із дитиною. Молодичка звертається до малої із неповторним сільським українським акцентом десь з Черкащини :"Падажді доця нємнога,січяс мама узнаєт шо там і як, і пайдьом."

Потім випитує у черги: "А скажіть, будь ласка, за ким чергу займати?"

Дитя тим часом вмощується на стільчику поряд із жіночками. Дитина мила,білява,з косичками і бантиками.

Вчителька нахиляється до неї і запитує: І как тєбья завут, дєточка?"

Друга жіночка теж звертається до малої: "І кто нам такіє красівиє бантікі павязал?"

Мене пересмикує від дикості ситуації.

Я не витримую і запитую у молодої мами: " Жіночко, от скажіть, ви ж українка? Ваша рідна мова українська?"

Молодичка : "Так, звичайно."

Питаю у жіночок - вчительок: " А ви чому раптом перейшли на російську мову?"

Жіночки завмирають і здивовано дивляться одна на одну - до них доходить абсурдність ситуації.

Мама дитини теж задумується.

Питання :" Для чого ?" повисає в повітрі .

Всім стає ніяково...

А мені противно.

Три україномовні україночки переходять на калічену російську.

І, головне, хто б примушував?

Запопадливість прививається із самого дитинства.

А потім кліпаємо очима в Криму і на Донбасі: "А шо це було? Ми ж такі чемні, ми навприсядки заходжуємося перед всіма -"Ласакаво просимо, ласкаво просимо!"

"Не встанемо, мамо, не встанемо!",- били чубатими головами запорожці об паркет перед російською ціарицею.

А вона їх канчуками із Січі розаняла і ярмо на шию вдягала.

А потім була більшовицька окупація, потім був Голодомор.

А потім в Криму геройські десантники без бою віддавали зброю, а геройські моряки здавали без бою геройські кораблі, а геройські льотчики без бою віддавали геройські літаки.

І ніхто не згадав про "Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти
на сторожі її свободи і незалежності...."

Не через те,що боягузи , а через те що малоросійська запопадливість виховується з дитинства.

Зрадник, який приніс московському кровожерливому царю Петрові відомості про повсталих козаків, отримав срібний рубль і собаче поплескування по щоці: "Маладєц, хахльонок!". А потім цілував хазяйську руку.

Не козацьке "Всрамся а не здамся!", а гидотне "Не встанемо, мамо, не встанемо!"

Ах, як би часом не образився пан, на нашу хахляцьку мову, чи багатий російський бізнесюк на наші смиренні благання, чи часом не встрелити російського окупанта, бо так не можна....

Те ж саме із польськими претензіями - наші власні депутати, цілих 140 штук (хоча які вони наші) самі просили Сейм про визнання українців винними в геноциді (!).

Якщо ти сам себе не поважаєш, то хто буде тебе поважати?

Ті, хто згинаються в поклоні викликають лише зневагу і огиду у тих,перед ким кланяються.

Ласкаво просимо, ласкаво просимо!!!!- і гопачка навприсядки, і хліб-сіль на рушничкові і головне піддакувати і запопадливо кивати і переходити на російський суржик, бо "гаспада" можуть носика в огиді відвернути від "хахла порепаного".

А ми ж не "порепані" - ми є он як па-гарадскому цвенькати вміємо!

Одне тішить - не українську бойові офіцери, а українські курсанти - підлітки військово-морського вишу співали Гімн України в оточенні ворогів і зрадників.

Запопадливість прививається з дитинства.

Патріотизм і гордість теж.

Запопадливий товче мордою панський паркет і лиже чужинецькі чоботи, а гордий і шляхетний стоїть в обороні своєї Вітчизни і сміється ворогам в обличчя.

Всрамся, а не здамся!