Якось влітку 2013 року я вирішив навідатися до центральної бібліотеки Донецька, щоб повивчати, що писали місцеві газети протягом 1991 року. Днями, розбираючи архіви, виявив виписки цитат, які відображають дух того часу. І здивувався, наскільки ще актуальніші вони стали сьогодні. Нижче наведені деякі з них (мова цитати зберігається та, що була в газеті).

РУХ ДО СВОБОДИ

У 1991 році донецькі видання намагалися встати на демократичні рейки не тільки в ідеологічному, а й в ринковому відношенні. Про що свідчить приклад газети «Вечерний Донецк», яка тоді вже виходила з приставкою «незалежна». У матеріалі «Наша позиція» від 9 січня 1991 року редакція газети пише таке:

«...Мы считаем, что газета не должна стать средством для тиражирования многочисленных резолюций, платформ, заявлений, обращений, которые теперь потоком идут в редакцию. Ведь уже очевидно: они не могут сделать жизнь людей лучше. Если уж какая партия, общественная организация сочтут публикацию своего документа крайне необходимой, мы это сделаем, но не по требованию митинга, конференции или просто сходки, а за соответствующую оплату места в газете. При условии, что тексты будут составлены в парламентских выражениях, не будут выражать враждебность к людям. Мы понимаем демократию так: это уважение к личности, ее правам и к Закону. Поистине свобода одной личности кончается там, где начинается свобода другой».

А ось газета «Життя» в замітці «Рано раділи читачі» від 27 червня 1991 року акцентує увагу на демократичній тязі донеччан до опозиційної західноукраїнської преси. Це прагнення, зрозуміло, було помічено республіканською владою, які в результаті не змогли змиритися з тим, що в донецькому регіоні будуть масово читати львівську газету «За вільну Україну»:

«...Многие жители Донецкой области с изумлением обнаружили в киосках «Союзпечати» газету «За вільну Україну», учрежденную Львовским областным советом народных депутатов и имеющую статус общереспубликанской. Этот факт интересен тем, что в государственной розничной торговле Донбасса впервые появилась республиканская «оппозиционная» пресса. Как утверждают киоскеры, которых удалось опросить, газета «За вільну Україну» расходится первой. Видно, велико стремление дончан узнать о событиях в Западной Украине от непосредственных участников, а не из «официоза». Но рано радовались читатели. Инструктивным письмом из Киева было отказано нашей области в доставке этой газеты. Теперь она будет реализовываться только в Донецке и только в количестве 351 экземпляра».

«СОЮЗ: ТАК ЧИ НІ?»

Саме з таким заголовком вийшла стаття в газеті «Вечерний Донецк» від 28 лютого 1991 року. Матеріал був приурочений до Всесоюзного референдуму про збереження СРСР 17 березня 1991 року. У всіх точках зору, представлених в статті, звучать одні й ті ж гасла за збереження Союзу. Виділимо кілька фрагментів.

Народний депутат СРСР від Донецько-Кіровського територіального виборчого округу В.Г. Кучеренко: «Разрыв экономического пространства Советского Союза даст катастрофические последствия. Со всей остротой ощущаю последствия экономические, не говоря уже о государственных, политических и так далее. Работая в комиссии, здесь, в Москве, вижу, конечно, больше и дальше. Это и понятно, ведь постоянно приходиться встречаться с представителями всех республик. Так и хочется сказать: «Да хватит же, други, доигрались уже, дальше - некуда!». Нельзя упрощать ситуацию, и надо видеть, что уже идут не разговоры, а борьба. В этой борьбе многие забывают о своем народе, не за его интересы борются. Повторяю: я считаю, что разрыв связей - безумие. Нам нужен Союз, обновленный, но Союз».

Депутат обласної Ради народних депутатів П. А. Вишневський: «К референдуму отношусь, как к главной проблеме, которая должна определить наше будущее. Украина должна быть в Союзе, экономическом Союзе с отдельными полномочиями политического характера, делегированными Центру Союза. Что имею в виду? Денежную систему, оборону, транспорт - железнодорожный в первую очередь. Необходимо каждому, считаю, принять участие в референдуме.

Депутат міської Ради народних депутатів, гірник очисного забою шахти «Кіровська» А. В. Москальов: «Я однозначно говорю: за сохранение Союза. Без него нам не выжить. И республики должны быть суверенными в обновленном Союзе. Нам сейчас очень мешают различные амбиции в работе Советов всех уровней. Мы же не слепые, видим по телевидению, как проходят сессии. За разговорами многие не видят дела и не делают его. А жить хорошо, не работая, нельзя, я такого еще не встречал».

ПРОТЕСТИ ГІРНИКІВ

У далекому 1991-му році однією з центральних тем у донецької пресі були страйки гірників. 19 квітня газета «Сільська Донеччина» публікує Резолюцію Пленуму ЦК Компартії України «Про страйк шахтарів»:

«ЦК Компартії України висловлює глибоку тривогу у зв'язку з тривалим страйком на частині вуглевидобувних підприємств республіки... Реальність полягає в тому, що тривалий страйк сьогодні носить не економічний, а політичний характер. Справжні наміри її організаторів - остаточно паралізувати соціалістичну державу і таким чином добитися скинення конституційної влади. У жертву цим підступним цілям приносяться здоров'я і добробут власного народу, економічний потенціал республіки, створений самовідданою працею кількох поколінь, авторитет суверенної України у Союзі РСР і на міжнародній арені... Пленум ЦК звертається до громадянської свідомості і почуття відповідальності страйкуючих: не дайте політиканам використати себе в політичних іграх, які згубно відбиваються на житті простих людей!».

Через чотири місяці, 24 серпня 1991 року, напередодні проголошення незалежності вийде номер газети «Соціалістичний Донбас», яка до свята Дня шахтаря в статті «Працювати чесно, жити по-людськи» поставить таке питання:

«Два года минуло с тех пор, когда шахтеры впервые вступили на путь забастовок, добиваясь защиты своих прав. Конечно, с тех пор многое изменилось и в плане оплаты труда, и в решении некоторых социальных вопросов, но, к сожалению, далеко не всех. Забастовки, охватившие многие угольные предприятия Донбасса весной нынешнего года, не поддаются однозначной оценке. Стоило ли именно в такой форме в тяжелый для страны момент бороться за выполнение выдвинутых горняками экономических и политических требований?»...

Це питання зависло в громадському просторі регіону, який, незважаючи ні на що, вже другою ногою ступав в нову державу. Однак пройде кілька років і шахтарські страйки відновляться вже в умовах нового політико-економічного ладу ...

ГОСПОДАРСЬКЕ МИСЛЕННЯ

Кандидат економічних наук Ігор Сорока в статті «Прийдешній ринок и приватизація торгівлі», опублікованій в газеті «Сільська Донеччина» від 28 серпня 1991 року, розмірковує над тим, куди завела радянська економіка, і що повинно бути в майбутньому в ринкових умовах. Особливу увагу викликає те, як автор славословить комерцію і підприємницьке мислення, а також захищає «людський фактор»:
«Необхідність демонополізації зумовлена насамперед тим, що державна торгівля, як і будь-яка інша монополізована державна сфера господарської діяльності, сьогодні наочно ілюструє відому ленінську тезу: всяка монополія веде до загнивання... Жива і творча справа - комерція, дітище тонкого та гнучкого розуму, ініціативи, підприємливості - була загнана у прокрустове ложе міністерських регламентів, а управління нею субординовано майже за армійським принципом... Основна маса зловживань у торгівлі випливає не з ґанджу людської натури, а з порочності державної системи організації та управління торгівлею, що перетворила останню на гігантський розподілювач».

А ось газета «Донбас» в статті «Оренда - шлях до свободи» від 3 вересня 1991 роки доводить, що «нові форми власності «вже довели свою спроможність»:

«Численность арендных предприятий в нашей области неуклонно растет. В прошлом году их было менее 30, ныне - под 50. Недавно стал арендным Новокраматорский машиностроительный завод, где трудятся 25 тысяч человек... Жизнестойкость новых образований налицо: если общий объем промышленного производства уменьшается, то эти предприятия удерживают уровень. Государственные пищевые и текстильные фабрики безрезультативно бьются за насыщение сырьем, а новые формы - развиваются. И это при нынешней непоследовательной политике цен, распаде многолетних связей с поставщиками...».

«ЗАХИСТ РОСІЙСЬКОМОВНИХ»

Журналіст Микола Колесников в статті «Гряде чи переділ кордонів», яка вийшла в газеті «Вечерний Донецк» від 11 вересня 1991 року, пише, що російськомовні жителі донецького краю не потребують захисту з боку Росії: мовляв, їх в Україні ніхто не ображає:
«Сама постановка вопроса о «защите русскоязычных» в Донбассе по меньшей мере нелогична, ведь к таковым у нас относятся, кроме русских, и евреи, и греки, и белорусы, и литовцы - всех не перечислить, поскольку на Донетчине проживают представители ста национальностей и народов. Но на русском языке говорят, главным образом, в городах, и миллионы украинцев. И вот их-то и собираются защищать. От кого? От самих себя? От своих граждан? От собственного государства? Более парадоксальную ситуацию и придумать трудно, но она не смущает новоявленных ревнителей пахнущего нафталином интернационализма».

У цій же статті автор зупиняється на ще одному сюжеті, в якому присутні знайомі нам дійові особи і символи:
«Есть и такие, которые лелеют надежду на реанимацию благополучно почившей через несколько месяцев после ее создания в 1918 году Донецко-Криворожской республики. Аппетиты лидеров Интердвижения Донбасса чуть поменьше: им очень хочется видеть нашу область субъектом... федерации. Конечно, не украинской, а всесоюзной. И произойти это должно в том случае, если Украина подпишет Союзный договор. Скальпелем для расчленения территории в этом случае опять же может стать референдум. Как заявил корреспонденту информационного агентства Евро-ИКС сопредседатель Интердвижения Д. Корнилов, его можно провести по образцу крымского... По мнению же лидеров демократического блока Донбасса (в частности, Народного Руха Украины), подобный референдум резко обострит общественно-политическую ситуацию на востоке республики, а решение об отрыве Донбасса может инициировать возникновение украинского Карабаха».

БАТЬКИ І ДІТИ

На референдумі в грудні 1991-го 84% жителів Донеччини підтвердили Акт проголошення незалежності України. Це був один з найнижчих показників по регіонах країни, але все ж це значна цифра.

Проте, песимістичне питання в стилі «що дала незалежність?» уже можна було побачити в номері газети «Донбас» від 3 вересня 1991 року. У матеріалі «З пошти відділу Рад народних депутатів і соціального розвитку» було опубліковано лист пенсіонера з Красного Лиману, і ось що в ньому йдеться:

«Хочу поделиться некоторыми мыслями. Мне и членам моей семьи, многим другим гражданам не совсем понятна в данном виде «независимость Украины». Были ли мы до 16 июля 1990 года зависимы и от кого? Стали мы после этой даты независимыми? Что изменилось в нашей жизни в социальном и других отношениях? Мы с женой - пенсионеры. Как до, так и после обретения „независимости" мы получаем гроши, на которые ничего, кроме хлеба да молока, не купишь. Теперь вот и купоны к нам вернулись. Где перемены к лучшему?».

У більш прямому вираженні тема поколінь розкривається в словах постійного автора газети «Сільська Донеччина» А. І. Погородного, якого цитує видання в статті «Пробліск світла в кінці тунелю» від 30 серпня 1991 року. Причини соціальних проблем автор шукає в сфері радянського підходу до виховання дітей:

«Все це результат нашої збоченої політики в галузі народної освіти. Як вчили? Ще в 70-ті роки окремі гарячі голови, котрим здавалося, що вже однією ногою стоять у світлому приміщенні комунізму, вважали за шкідливе виховувати дітей у сім'ї. Дитина, твердили вони, має виховуватися в дитячих яслах, потім в садку і завершувати це виховання у школі-інтернаті. Батьки, виходить, не повинні брати ніякої участі у цьому процесі. Яка убогість думки, яке дикунство! Та слід визнати, що за подібними системами ми встигли виховати цілі покоління громадян. Отаке оглуплення підростаючого покоління має неодмінно призвести до кризи»...