Ділове листування працівниці "міністерства державної безпеки ДНР" Тетяни Єгорової з українськими і зарубіжними журналістами, охочими "розповісти всю правду про Донбас", знову повернуло до порядку денного невідкладних справ питання про принципи журналістської роботи в період війни. Українська журналістика під час війни - що вона: громадянська позиція, незалежне ні від чого становище "над сутичкою" чи пропаганда на користь держави?

І головне, хотілося б з'ясувати, нарешті, назву цієї держави. Адже, як говорив нобелівський лауреат, британський економіст, що працює над проблемою колективного вибору та його зв'язку з суспільним добробутом, Амартія Сен: "Напівправда гірша за брехню". У всякому разі коли йдеться про раціональний вибір мас.

Необхідність дотримуватися в репортажах паритету думок, коли "п'ять хвилин єврею - п'ять хвилин Гітлеру", - суперечливий для військового часу стандарт. Але хіба він стосується тих фактів, які розкрило злите в мережу листування? Коли низка українських телеканалів узгоджувала з працівницею "МДБ ДНР" свої інформаційні та новинні сюжети, отримувала інструкції, звітувала і отримувала "догану" за окремі слова, сказані українськими журналістами в українських же ефірах - складно продовжувати розмову про стандарти журналістики і свободи слова. Але ми все ж спробуємо.

Насправді "правда журналістського життя", ті самі міфічні стандарти Бі-бі-сі, вже самі по собі ставлять під сумнів можливість узгодження слів і сюжетів із "МДБ ДНР". У "Декларації принципів АТРГ" (Американського товариства редакторів газет), яке було створено 1923 року і об'єднує найавторитетніші редакції планети, стверджується, що: "Свобода преси належить народу. Її треба захищати від нападок і зазіхань з будь-яких боків... Журналісти мають давати відсіч тим, хто використовує пресу в корисливих інтересах". Тобто це журналістика захищає право, що належить народу, і сам народ від небезпеки бути використаними в чиїхось корисливих цілях. Але тоді чи є журналістські сюжети, узгоджені з донецькою окупаційною адміністрацією, зазіханням на інформаційну безпеку українського народу? І чи можна вважати "думку" працівників "МДБ ДНР" такою, що свідомо захищає корисливі цілі російських окупантів? - Запитання риторичні. А жаль.

Слід сказати, що українська інтерпретація журналістських стандартів відрізняється від правил, за якими працювала західна преса в період Другої світової війни. Ті самі "стандарти Бі-бі-сі" - це договір професійного журналістського співтовариства, суспільства і влади, що формувався під конкретні завдання, які стоять перед країною, вже в повоєнний час. Але згадувана "Бі-бі-сі" не завжди була толерантно-райдужною.

Відразу після вступу Британії у війну, в вересні 1939 року, радіостанція Бі-бі-сі організувала "Європейську службу" для забезпечення "інформаційно-пропагандистської підтримки військових дій країн антигітлерівської коаліції на європейському театрі військових дій". У 1940 році Бі-бі-сі вже вела мовлення 34 мовами, особливу увагу приділяючи пропагандистським програмам, націленим на Німеччину та Італію. Іноземні журналісти, так само як це відбувається сьогодні в Україні, працювали на британських і американських інформаційних платформах в період Другої світової війни цілком успішно. Але вони зверталися в ефірах до своїх співвітчизників, які опинилися під владою гітлерівського режиму, а не "громили лондонську хунту", закликаючи її до миру в усьому світі на умовах агресора.

Хіба помічені в листуванні з Тетяною Єгоровою російські журналісти і редактори віщають для своїх "пригноблених путінським режимом" співвітчизників в Калузі або Пермі? Хіба вони намагаються відкрити "ополченцям" і "відпускникам" очі на злочинний характер розв'язаної проти України війни? Хіба вони звертаються до "народів Донбасу і Криму", намагаючись розвіяти морок російської пропаганди? Нічого подібного. Вони працюють для української аудиторії на українських центральних каналах і розмірковують про "злочинний режим Порошенка".

Для радіопередач на окуповану Європу британцями часто використовувалися місцеві передавачі. Був навіть організований "марафон Бі-бі-сі", коли в лондонську студію включалися радіоточки з захоплених гітлерівцями територій. Це істотно підтримувало мирне населення, яке опинилося в окупації, об'єднувало вільний світ і світ окупований в єдине інформаційне поле. Люди, які виходили в ефір під носом у гітлерівських окупаційних адміністрацій, були героями і, звичайно ж, не мали жодних акредитацій і узгоджених з гестапо сюжетів.

Ми ж бачимо, як журналісти, намагаючись отримати акредитацію, пояснюють представнику терористичного "МДБ ДНР" Тетяні Єгоровій, що вони "ненавидять хунту" і поважають прагнення "народу Донбасу захиститися від карателів". Вони відправляють посилання на матеріали, що вже розійшлися медіамайданчиками України та Європи, які, на їхню думку, повинні сподобатися "захисниці ідеалів молодої республіки". Так де ж розташований центральний офіс цього "марафону", що веде мовлення по всьому світу узгодженими з МДБ сюжетами?

Нацистський блок намагався заглушити радіопередачі Бі-бі-сі. Британська ж влада, зрозумівши, що гітлерівська пропаганда малоефективна на їхніх територіях, відмовилася від відповідного глушіння. Причина в цьому випадку полягала не в "більш ефективних пропагандистських і психологічних технологіях", які використовувалися радіослужбами держав-союзників, а в чіткій ідеологічній і ціннісній спрямованості поширюваної ними інформації. Країни - учасники антигітлерівської коаліції - США, Велика Британія і СРСР - в інформаційній війні були об'єднані спільною ідеєю розгрому гітлерівської Німеччини. Ця ідея була зрозуміла і близька громадянам. Так само, як їм були абсолютно зрозумілі цілі Німеччини, яка розв'язала війну проти їхніх країн. Неможливо спокусити "німецькою весною" простих англійців і американців, спокусити їх перемогами " Рейха, що встає з колін ", якщо кожному "Джону" відомо, що нацистська ідея спрямована на знищення і поневолення народів і країн.

Що, окрім роздачі високих зарплат і пенсій лояльним бюджетникам, відомо українським громадянам про проживання під російською окупацією? Якою ідеєю об'єднані українські журналісти? Перемогою над путінською Росією? Відновленням територіальної цілісності України? Поверненням в українське поле Криму і Донбасу? Чи досягненням якнайшвидшого миру між "воюючими сторонами", що б не малося на увазі під цим поняттям? Чи збігаються цілі українців і росіян, які працюють тут? Чи проходить ідея перемоги над ворогом червоною ниткою через трансльовані на українську аудиторію інформаційні матеріали?

Відразу ж після початку війни у Великій Британії було створено Міністерство інформації для "забезпечення преси офіційними відомостями про стан справ на фронті і діяльність уряду". Був у англійського "Мінстеця" і свій відділ цензури, який керувався низкою обмежувальних заходів, таких, наприклад, як система "добровільної цензури" ЗМІ. "Мінінформполітики" Британії стежив, щоб до відкритого друку не потрапили матеріали, які могли б "видати ворогові інформацію, цінну з точки зору ведення війни". Давайте згадаємо скандал між штабом АТО і українськими журналістами щодо відео, яке з'явилося у відкритому доступі, щоб відчути різницю між дійсним станом справ і стандартами "воюючого Бі-бі-сі".

Якщо система "добровільної цензури" передбачала контроль держави над публікацією фактів, то прийняті поправки до "Закону про охорону держави" були спрямовані якраз проти свободи вираження думок. Саме на "думку" люблять посилатися агітатори "російської ідеї", що використовують українські ЗМІ для своїх пропагандистських цілей. У воєнній Британії з "думками" справлялися просто. Міністр внутрішніх справ міг заборонити будь-яке видання на свій власний розсуд. Наприклад, в січні 1941 року без будь-якого суду на 1,5 року було закрито газету Комуністичної партії Великої Британії. (КПВ) "Дейлі Уорнер". Це видання дозволило собі назвати британсько-німецьку війну "імперіалістичною", натякаючи, що захист країни від зовнішнього агресора - це чужа інтересам пролетаріату ідея. Давайте згадаємо скандал з арештом українського журналіста, який закликав українців ухилятися від мобілізації, і поплачемо за упокій свободи слова у Великій Британії 40-х років ХХ століття...

Україні, на центральних телеканалах якої щодня "ведуться дискусії" про те, що ж сталося з десятками тисяч загиблих і поранених: громадянська війна чи іноземна інтервенція, - залишається тільки позаздрити стандартам і можливостям регуляції національної інформаційної політики, яка на третьому році війни навіть близько не наблизилася до горезвісних "стандартів Бі-бі-сі в період війни".

Примітно, що ніхто з акредитованих у "Д/ЛНР" журналістів жодного разу не розповідав про тиск на журналістів і про кричущі порушення свободи слова, що виражаються в необхідності проходження "перевірки на лояльність". Проте ми чули шквал критики сайту "Миротворець", звинувачення Української держави в цензурі через обмеження перебування на передовій і нехтуванні свободи слова в країні при будь-якій спробі заговорити про національну безпеку. Складається таке враження, що стандарти британської журналістики, якими вони були в період війни, що включають такі заходи як: контроль за публікаціями, закриття небажаних інформаційних джерел, перевірки, співбесіди з представниками спецслужб, - прийнятні і не викликають відторгнення у низки представників "незалежних ЗМІ" тільки тоді, коли їх проводить терористична організація або країна-окупант.

Поки українські журналісти "просто роблять свою роботу", отримуючи акредитації у карателів, які захопили наші землі і погоджуючи з ними "лояльні сюжети", російські спецслужби ведуть повномасштабну війну проти нашої країни, використовуючи, зокрема, й українські ЗМІ. Ось тільки чи українські це ЗМІ і ким поставлені завдання вони виконують в українському інформаційному полі? А головне, чи здатні ці ЗМІ в період національно-визвольної війни з російськими загарбниками дотримуватись справжніх стандартів Бі-бі-сі - "стандартів Бі-бі-сі кольору хакі"? - Запитання риторичне. А жаль.