Є такі книжки, про які всі чули, але ніхто не читав. Серед них «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера, меланхолійний та умоглядний вирок сучасній авторові культурі західного світу. Відтоді назва твору перетворилася на мем, його не раз використовували як у часи кризи, так і в періоди безперечного розвитку, девальвуючи первинний діагноз. Схоже, що зараз у нас таки криза.

Черговий візит французьких депутатів до окупованого Криму (втім, як і блискавичне засудження акції з боку МЗС Франції, як і витік відомостей про її фінансування російським «Фондом міра») - крихітний епізод у довгій історичній канві, але епізод симптоматичний. Європейські еліти не здатні розставити пріоритети й визначити загрози своїй цивілізації.

Полівішання західного політичного дискурсу після Другої світової не можна однозначно затаврувати як тупиковий маршрут. Європейські інтелектуали провели масштабне й ретельне знешкодження марксистської доктрини, вичистивши її войовниче ідеологічне ядро й перетворивши на чистенький, привабливий мультик для дорослих. Водночас такі засадничі для сучасної масової свідомості цінності, як соціальна захищеність, толерантність, різноманітність, пошук компромісу та уникнення «мови ворожнечі», - надбання саме цього напряму суспільної думки. Інша річ, що революційне гасло «нових лівих» «Заборонено забороняти», яке постало на паризьких барикадах 1968-го, обернулося своєю повною протилежністю: не лише солідарною безвідповідальністю та демагогією, розмиванням суб'єктності, а й, голов­не, намаганням регулювати будь-які другорядні дрібниці, які піддаються регулюванню за допомогою бюрократії, за рахунок базових інтересів. Нинішній Євросоюз, щиро омріяний прогресивними українцями, насправді якраз є плодом такого переродження.

Розумні люди в Україні багато разів закликали до тверезості: євроінтеграція - це не кінцевий пункт розвитку нашої країни, не матеріалізований вирій, а лише оптимальний інструмент реформування вітчизняних інституцій відповідно до вимог часу, зручний «екзоскелет», доки не проросте власний здоровий кістяк держави й су­спільства.

Водночас права думка на Заході так само зазнала деградації. Консерватизм не менш стрімко вироджується в популізм, апелюючи не до непорушних констант свободи й невтручання держави в особисте життя, а до глибоко архаїчних чеснот, колективного підсвідомого, марної надії уникнути майбутнього.

Якщо 20 років тому демагога й брехла Сільвіо Берлусконі потрактовували як прикрий виняток, нині, коли на порозі з'явився ніяк не примарний Дональд Трамп, цілком зрозуміло, що це потужний тренд. «Нові праві» різного ступеня провокативності й відв'язаності потроху пробують визначати порядок денний і в цитаделях демократії на кшталт Франції з її «Національним фронтом», і в посткомуністичних країнах включно з Угорщиною, Чехією, Польщею. Польська зміна курсу (а їй піддалася не лише правляча ПіС, як дехто вважає, а весь політикум) сприймається в нас особливо болісно, адже західний сусід для багатьох українців упродовж останніх десятиліть слугував буквальним прикладом удалого руху від тоталітаризму до свободи, доказовим прецедентом реальності прогресивних змін на базі національного консенсусу. Виявляється, консенсус був погано прочитаний.

У тому, що занепад правих - не наслідок змови еліт, а відгук на суспільний запит, переконують масштаби й географія. Розумію, що з формального погляду некоректно додавати Туреччину до скільки завгодно умовного Заходу, проте за самою суттю процеси там спостерігаються паралельні. Закручування гайок без п'яти хвилин диктатором Ердоганом супроводжується найширшим одобрямсом. Кому бракує емоційних аргументів, раджу розшукати в мережі відеоролик погрому в стамбульській книгарні через підозру в продажі творів Фетхуллаха Ґюлена, якого президент вольовим порядком призначив головним ісламістом і натхненником невдалого перевороту. Просто вдивіться в ці екстатичні личка й оцініть потенціал прийдешнього «повстання мас».

Захід виявив безсилля перед агресією в різних її проявах: від жорстких терактів відморозків до «м'якого» тиску Орди. Коли після Євромайдану численні європейські інтелектуали зверталися до українських колег зі словами підтримки, мовляв, наш досвід може прислужитися Європі, бо тут народжуються нові сенси, яких старенька конче потребує, можна було ставитися до цього як до приємного компліменту на тлі ейфорії. Зараз зрозуміло, що скарги на брак сенсів не були перебільшенням. Ми таки справді на вістрі. Хай би як це здавалося неспівмірним і смішним, кожен успіх України в її модернізації зміцнює європейський проект, дає йому нову надію. Кожна поразка - навпаки.