Вчора випадково опинився на Валах в той час коли переганяли військову техніку. Бачив неймовірну картину.

Бачив як батьки щось в процесі пояснювали своїм дітям і в малих серйознішали обличчя, так ніби це розмова про справжню природу Діда Мороза. Бачив двох хлопчиків років семи, які кричали крізь рев моторів "Это наши защитники!".

Бачив красивих дівчат, які посміхалися і махали солдатам, а ті посміхалися у відповідь (то для них дуже цінний момент, адже у всіх цих Краматорськах Маріуполях і Костянтинівках ніхто не махає військовій техніці, так само як і у Вінниці Сумах чи Чернівцях ніхто не махає тролейбусам чи трамваям). Бачив десятки людей, які на кільканадцять хвилин очі в очі зустрілися з тими про кого в будь-який день Андрій Лисенко може сказати "троє бійців загинуло і вісім отримали поранення". Бачив як люди які спішили в кіно, бари, набережні на секунду згадали про те що в країні війна.

Бачив як колона техніки зупинилася щоб пропустити швидку (чого ніколи не траплялося коли овоч добирався на роботу з Межигір"я).

Так, паради то застарілий формат. Але то питання до нас всіх, до громадськості і влади, що на третьому році війни не вигадали оновленої форми для вшанування живих і загиблих. То може про це треба подумати до наступного Дня Незалежності, щоб гідно вшанувати тих завдяки кому в нас ця Незалежність зараз є.