Сюжетостворююча історія сучасної Росії - це пісня, що її ні задушиш, ні вб'єш, - як нинішня російська держава будує собі пастку.

Дотримуючись таємниці і всіх рівнів секретності, лізе до неї, коли нікого навколо немає, засовує вухасту голову, чекає, коли дверцята закриються і механізм спрацює. А потім починає нестямно волати, що її підступно обдурили, закрили і залишили одну.

Тобто сучасній російській державі здається, що всі навколо повні ідіоти, нічого не бачать, не розуміють, і що претензії - ми оточені ворогами, нас усі не люблять, тому що ми великі - збентежать цих самих ворогів. І вони випустять російську державу з тієї пастки, яку вона сама собі побудувала, коли, скажімо, захоплювала ввічливими чоловічками Крим, або коли Путін показував круглу дупу в сирійське віконце лідерам Заходу, сором'язливій Меркель і соромливому Обамі.

Ті довго дивувалися, хитали головами, а потім вирішили: а грець із нею, нехай сидить у своїй пастці, поки не набридне. Але жах у тому, що конструкція пастки не дозволяє вилізти з неї у той бік, що раніше був входом. Мовляв, нічого і не було, я пожартувала. Ні, вилізти можна, але у протилежний бік, і частково хвіст, задні лапи і все та ж, на жаль, дупа все одно будуть у пастці. І ця пастка грюкатиме до самісінького кінця клієнта.

Проілюструю я цю ситуацію двома історіями: за аналогією, так би мовити. Коли мені виповнилося 10 років, мій дідусь подарував мені перший велосипед. Тоді це була рідкість, у деяких, правда, були "Школяр" або "Орлятко", які мені дуже подобалися.

Але дідусь подарував мені дорослий дорожній велосипед ХВЗ. За своїм зростом я не міг ще їздити на ньому в сідлі, а повинен був вставати на педалі і їхати стоячи. Велосипед був, що називається, на виріст. Мені все так само більше подобався вбогий "Школяр", але і на дорожньому я відчував миті щастя.

Звичайно, що знайомі хлопчаки просили покататися. Даси коло зробити? Добре, зараз до кута доїду і повернуся. Все було в порядку, поки прокататися не просив мій однокласник, правда, з іншого, сусіднього будинку, Тиква, Вітя Тиквін. Сказавши "я коло зроблю", він рвонув між будинками і вмить зник з очей. Я було побіг за ним зі словами: ти куди, ти ж казав - коло! Але його й сліду не було.
Через годину, правда, він з'явився, відразу не під'їхав, а, дратуючи мене, їздив у відносній близькості, але потім змилостивився і віддав. А на питання: ти навіщо мене обдурив, він сказав: ну що мені коло, мені покататися хотілося, але ти б не дав, адже ти мені тепер не даси більше, правда ж, я так і знав.

Друга історія - із зовсім іншого часу і простору. Моя мама після госпіталю потрапила в рехаб - американський реабілітаційний центр. І в один з перших днів я звернув увагу на пацієнта з напруженим обличчям і гачкуватим носом, схожого на Георгія Мілляра в ролі баби Яги.

Але тільки в мінорному песимістичному варіанті, чи що. Під час трапез він сидів не за стандартним столом на чотири персони, а окремо, за своїм маленьким столиком, віддалік від інших. Він не завжди був агресивним (за що його і відсадили). У роздратуванні він кричав щось загрозливе, погрожував кулаками і намагався дотягнутися до тих, хто ближче. Але іноді - вже з ранку він бував у благодушному настрої: посміхався у відповідь, щось бурмотів не завжди розбірливе. Але найголовніше: робив спроби повернутися в суспільство.

А коли приходив час сніданку або ланчу, він намагався зайняти місце за одним зі столів, а якщо не виходило відразу, рухався ніби непомітно, крадькома, думаючи, що його маневри ніхто не помічає, але все так само намагаючись повернутися в норму, хоча б на рівні місця.

Більшість реагувала на його паси спокійно, але коли він із задоволеною, щасливою посмішкою влаштовувався за столом, одна і та ж жінка починала кликати: сестро, сестро, Джон повинен сидіти окремо, за своїм спеціальним столом. Сам Джон відразу починав нервувати, обличчя його змінювало емоції - від удаваного нерозуміння (що таке, в чому проблема?) до гримаси ненависті: у, проклята баба, все через тебе, ти сама хвора, це тебе треба відсадити.

Але закінчувалося все однаково: пам'ятаючи про його напади агресії, його відсаджували, він дуже сердився, робив якісь надлишкові руху, викликані хвилюванням, не розуміючи ще, що все втрачено. А потім тим чи іншим способом висловлював свою незгоду, але його, на жаль, не помічали. І ніхто за нього не заступався.

Але на кого більше схожий російський колективний Путін: на хлопчика Тикву, який вирішив помститися наперед за всі наступні покарання, або на агресивного зірвиголову, який іноді прикидається цілком нормальним і піднімає здивовано брови: за що ви мене не любите, адже те, що я на вас нападав, було давно, я вже про це забув, чому ви пам'ятаєте тільки погане і не хочете усвідомити, що я вже інший?

Зрозуміло, що буде робити цей колективний Путін найближчим часом або тоді, коли цей час, на його думку, настане. Він буде робитиме вигляд, що змінився, що у нього добрі і чесні наміри, що він - демократ і ліберал по крові, як Мауглі. Для цього він буде рухати свій стілець ближче до решти, сподіваючись повернути своє місце за столом.

Ні, він не віддасть Крим, але він зможе поміняти одну незначну голову на іншу. Медведєва на Кудріна або Грефа, Патрушева і Бортнікова на їх невідомих заступників з менш одіозною репутацією. І чекатиме, коли в його гру не стільки повірять, скільки вважатимуть вигідним зробити вигляд, що повірили.

Ну, взяв я у тебе твій дорожній велосипед, ну, обдурив, ну, покатався замість п'яти хвилин дві години, але ж повернув же, не зажилив? А якщо і зажилив щось на зразок Криму, то з ким не буває, може, я - клептоман, може, у мене імперський хапальний синдром, може я приніс у жертву своєму невгамовному народу цього пішака, щоб він не вимагав так завзято ферзя?

Йому всього й потрібно: пересидіти тих, хто пам'ятає, яким він був у агресивній фазі. Ці, сьогоднішні, пам'ятають, як він погрожував кулаками, обіцяв дійти до Києва за 2 дні, а за 4 - до Вільнюса. Але все скінчилося, забудьте, я переродився, я за великий європейський дім.

І адже забудуть рано чи пізно, як думаєте?

А ХВЗ досі стоїть у гаражі на дачі.