Для того, щоб дізнатися, чи ти йдеш у правильному напрямку, чи заблукав, треба розуміти, в яку точку прямуєш. Адже, перефразовуючи Сенеку, для корабля, що не знає, куди плисти, будь-який вітер є зустрічним. Перші 22 роки незалежності були змарновані саме тому, що ми не знали, куди плисти. Тепер вже знаємо, і це найголовніше.

Коли є мета, будь-який, навіть невеликий крок у правильному напрямку наближає до неї. Сьогодні зафіксовано, що наша мета - відкрите суспільство, поближче до Європи і НАТО, подалі від Росії та радянської спадщини. Принаймні це усвідомлена мета активної меншості, хай навіть пасивна більшість поки що нічого не зрозуміла.

Останні два з половиною роки ми активно рухаємося в обраному напрямку. Ці 2,5 роки ми не змарнували, як попередні. І хай навіть відчуваємо невдоволення від того, що рухаємося повільно, - але не стоїмо на місці. Трохи згодом скажу, що потрібно, аби пришвидшитися.

Напрямок нашого руху, власне, і визначає наші завдання на майбутнє. Ми дійдемо до точки призначення, і набагато швидше, ніж думаємо. Не кажіть, що потрібні 40 років, як біблійним євреям: хто читав цю історію, той пам'ятає, що власне шлях був нетривалим, а більшу частину часу витратили на кружляння пустелею, витравляючи із себе рабів. Ми кружляли більше 22 років, але 2,5 роки рухаємося куди треба.

Отже, на нашому шляху від закритого суспільства до відкритого, від СРСР до Європи і НАТО нам потрібно:

1) Створити інститути відкритого суспільства, в першу чергу верховенство права та компактну сервісну державу;

2) А це дозволить інтенсивно сформувати нові, ліберальні правила гри в економіці: надійний захист прав власності та конкуренції, мінімальне регулювання, прозору податкову систему зі стимулами до зростання, експорту та інновацій;

3) А для цього всього спочатку треба створити відкриту прозору політику, що унеможливлює втручання олігархів, та суттєво оновити політичну еліту;

4) А для цього нам потрібно вирішити надзвичайно складне завдання оновлення суспільного договору, а простою мовою - зміну свідомості критичної маси громадян, і тут ключовим завданням є громадянська освіта;

5) А для цього треба нарешті вирватися з культурних кайданів імперії, як ми вирвалися з її політичних, енергетичних та економічних кайданів; усвідомити, що лише повне розірвання культурної залежності від Росії дозволить нам відірвати свій, український шлях свободи від російського шляху державництва, рабства і війни;

6) А для всього вищенаведеного нам потрібна сильна армія, що наближається до натівських стандартів і здатна захистити вибір, зроблений громадянами України;

7) І врешті потужна армія, сильна економіка, прозора політика та відкрите суспільство дозволять стати суб'єктом на світовій арені, що має власне бачення майбутнього і здатен його захистити.

Такі 7 завдань, простих на словах, надзвичайно складних у реалізації. Кожне із завдань ми почали потроху виконувати, десь маючи 5% успіху, а десь аж 15%. З огляду на 2,5 роки проти 22, виглядає непогано. Але шлях, що попереду, вражає масштабністю, і хочеться здолати його швидше. Як це зробити?

Згадаймо про пасивну більшість. Тих, хто не бачить війни. Тих, хто їздить відпочивати до Криму. Тих, хто продовжує дивитися російські серіали, слухати шансон та читати "Вести". Тих, хто ностальгічно згадує Радянський Союз. Тих, хто готовий повірити будь-яким популістам, купитися на їхню обіцянку швидко дати всім все й задарма. Тих, хто голосує за гречку. Тих, хто боїться, що Путін нападе, і прагне миру з "братнім народом" за будь-яку ціну.

Доля країни ще не вирішена остаточно. Ця маса здатна повернути все назад, на найближчих виборах. І знову буде мир і "братерство", засилля російських олігархів і російської культури, і знову накази віддаватимуться у Кремлі. Але значна частина українців не примириться з таким вибором. Ті, хто воював. Ті, хто втратив близьких. Ті, хто витравив із себе раба. Ті, хто пам'ятає своїх дідів, що загинули у боротьбі з нацизмом чи комунізмом. Ті, хто вимушено залишив свій дім, втративши майже все. Ті, хто копіткою працею створив щось своє і не готовий віддавати чужинцю.

А значить, не буде миру і братерства в такий спосіб. А значить, наш шлях лише один, і він змальований вище. І пройти його ми зможемо лише так - перетягаючи щодня когось із пасивної більшості на наш бік. Це і є головне завдання на найближчі роки.

Історія - сувора пані, активного вона підштовхує, куди він прагне, пасивного тягне в різні боки. 22 роки нас так тягало, аж поки війна не поставила країну та націю на грань життя і смерті. Ми зробили свій вибір, і тепер його треба захистити. Що більше буде нас - тих, хто це усвідомлює, - то швидшим буде шлях до мети.