Минулого тижня мені випало модерувати зустріч уславленої україно-німецької письменниці Катерини Петровської з читачами. Мова йшла про Бабин Яр і загалом про історичну пам'ять. Тема, обрана мною для зустрічі, звучала так: «Пам'ять краєвиду». Не звичний «краєвид пам'яті», а саме навпаки.

Мені це формулюванням видається важливим і для сьогоднішньої дати.

Думаю, багато хто пам'ятає нехитру розвагу радянського дитинства - стереоскоп. Це була пластмасова коробочка з двома збільшувальними лінзами, в яку вставляли парний кадр з панорамою якогось міста. Якщо подивитись у це подвійне віконце, кадри суміщались і виникала об'ємна картинка Ялти, Євпаторії чи Ленінграда.

Пам'ять краєвиду можна уподібнити до такої стереоскопії, в якій накладаються - мають накладатися - індивідуальний, інтимний час (який формується, зокрема, вихованням та (само)освітою) та час глобальний, суспільний, який ще називають «історичним». Тоді й лише тоді маємо найближчу до об'єктивності картину визначальних подій, і, як наслідок, різнобічне уявлення про місто, територію чи країну, де живемо. Коли ж котрийсь компонент суспільного «стереоскопа» ушкоджений або відсутній, тоді бачимо деформовану картину світу.
В ситуації з Бабиним Яром отака деформація проявилась у радянському замовчуванні трагедії, в забудові місць розстрілів, а в новітню епоху - в безперервних політичних спекуляціях довкола цього місця й у невизначеності його статусу.

Загалом, на жаль, пам'ять нашого краєвиду - в масштабах як столиці, так і всієї країни - рясніє катастрофічними прогалинами. Найпомітніші наслідки цього - прихід Януковича до влади; Майдан був, таким чином, колосальним зусиллям до відновлення цілісності. Як виявилось, Незалежність недостатньо просто отримати формальним актом; треба ще поновити точну оптику. І процес цей триває: самого лише Майдану вже також недостатньо.

Навчитися бачити як слід і діяти відповідно - справа нелегка. А що поробиш: альтернативи немає.