Шлейф російської провокації щодо так званих кримських диверсантів продовжує збільшуватись. Ситуація змінюється дуже швидко, і маятник набирає все більшої амплітуди.

Ще недавно здавалося, що наші західні партнери зайняли більш сприятливу для Києва позицію. Спочатку безпека і виведення російських військ із Донбасу, потім політичне врегулювання, проведення виборів. За першими відгуками в європейських і північноамериканських столицях російській версії про так звану диверсію не повірили, але заява Путіна про вихід із «нормандського формату», схоже, Берлін і Париж не на жарт схвилювали. Настільки, що вирішили поговорити про Україну на полях саміту G20 з Путіним.

Що ж сталося і чому позиції Німеччини і Франції знову змістилися на користь Росії.

Причин чимало, проте зупинимося на більш значних.

По перше. В ЄС накопичується багато горючого матеріалу. І це не тільки мігранти і проблеми, що з ними пов'язані. Вихід Британії означає набагато більше, і можлива ланцюгова реакція за ним наступна. У Нідерландах євроскептицизм набирає сили, таке можна сказати і про низку інших країн.

Наступною проблемою є зростаючі протиріччя між так званими старими членами ЄС, а саме Німеччиною, Францією, Італією, і відносно новими - з Вишеградської четвірки та країн Балтії. Формально України і Донбасу все це не стосується, але насправді стосується і безпосередньо.

На сході Європи небезпеку, що йде від Москви, відчувають набагато виразніше. Там не схильні йти з Кремлем на якісь компроміси, бо на собі випробували, чим закінчуються змови типу мюнхенської.

Президент Польщі Анджей Дуда приїхав до Києва для демонстрації незмінності позиції Варшави як лобіста України в Європі. Робить це польське керівництво не з особливої любові до нашої країни, а для вирішення своїх політичних питань.

Зараз Польща хоче стати лідером протистояння Росії разом із країнами Балтії. Візит до Києва на наше свято - ще й фактор взаємин Варшави і Берліна, які зараз переживають не найкращі часи. Зайняти публічну позицію щодо України при досить підозрілих майбутніх переговорах лідерів Німеччини, Франції і Росії в Китаї зараз саме час.

Схоже, що вельми неоднозначна реакція на зустріч трьох щодо України змусила Ангелу Меркель під час візиту до Чехії сказати про продовження санкцій проти Росії. Однак цілком можна припустити, що це посилення позиції перед майбутнім компромісом за рахунок України.

По-друге. Дуже симптоматично, що президент Обама щодо Росії недвозначно висловився у вітальному посланні з нагоди річниці української незалежності. Воно не тільки протокольне і призначене не тільки Києву. Головні європейські столиці тим самим попереджаються наперед, що якщо вони не в змозі в «нормандському форматі» вирішити задовільно донбаський конфлікт на користь Києва, то вони демонструють усьому світові не тільки свою неспроможність, але також просту боязнь Москви, її загроз - уявних і реальних.

Часу у Берліна і Парижа залишилося небагато. Якщо вже в середині осені жодного прогресу не буде, то всім цим займеться Вашингтон після президентських виборів у листопаді. Судячи з перебігу американської виборчої кампанії шанси Трампа, а з ним і надії Кремля швидко зменшуються. Прихід Гілларі Клінтон в Білий дім означатиме посилення протистояння з Москвою практично з усіх міжнародних питань, і щодо українського зокрема.

Для ЄС це ще означатиме, що обережна політика Обами зміниться конфронтацією з Росією не тільки в Україні, а також у Сирії, Ємені та в зоні Перської затоки. Перехоплення ініціативи в українсько-російському конфлікті Вашингтоном означатиме серйозний провал зовнішньополітичної частини брюссельської бюрократії. Як результат, Європа все більше розділятиметься на більш проамериканську і менш орієнтовану на Вашингтон. Витрати для Берліна і Парижа очевидні з урахуванням наближення виборчого циклу.

По-третє. Жорсткість майбутньої позиції Вашингтона щодо Москви в Україні не обов'язково виявиться в передачі нашій армії летальної зброї. Якраз цього може і не бути, принаймні в явній формі. Швидше підуть шляхом організації спільного виробництва такої зброї на території України або в прикордонних країнах, зокрема в Польщі.

Минулий військовий парад у Києві дійсно показав великий шлях, який пройшла наша армія. Проте великою мірою ми залишаємося не дуже добре озброєними проти російського агресора. Український військово-промисловий комплекс показав свої досягнення в галузі бронетанкової техніки, але далі Хрещатиком проїхало радянське артилерійське і ракетне озброєння. Навіть якщо воно модернізоване, то все одно вже вчорашній день. Це зайвий раз показало, що наш ВПК поки не може повністю забезпечити армію таким потрібним їй озброєнням. Нам треба не наздоганяти Росію, а налаштовуватися її перегнати за допомогою наших західних партнерів. І в цьому основна надія на Вашингтон.

По-четверте. Стійкість української державної конструкції поки викликає на Заході більше запитань, ніж відповідей. Проблеми з траншем МВФ і отриманням безвізового режиму вкотре проросійській агентурі в європейських країнах дали підстави говорити про ненадійність Києва.

Починаються ігри олігархів проти президента і підготовка до розгойдування внутрішньополітичної ситуації. Не без «братньої» допомоги з Москви. Там просто сплять і бачать, як до Києва хлинуть натовпи підкуплених невдоволених. Предмет знайдеться. Чи то тарифи, то чи невиплата зарплати тощо. Та й сама влада своїми діями дає можливості для подібних політиканів і їхніх ігор. Перетягування повноважень між НАБУ і ГПУ з того ж флакона.

В силу перерахованих та інших чинників Меркель і Олланду вкрай важливо зрушити з місця врегулювання на Донбасі. Навіть якщо доведеться змусити Київ прийняти російські умови. В іншому випадку -війна з непередбачуваними наслідками. Але сама Україна винна, нехай і розсьорбує, а ми відходимо вбік, з Росії знімаємо санкції, а далі - як вийде.

З точки зору здорового глузду і, якщо хочете, почуття самозбереження як раз тиснути Заходу треба на Росію. І їй пояснити, що санкції можна й посилити. Тільки чи зможуть так діяти Меркель і Олланд, залишається запитанням.

Києву доведеться витримати величезний тиск, що переходить у шантаж. Чи зможе?..