Міністр фінансів Олександр Данилюк днями вкотре категорично заявив, що наполягає на скороченні «неефективних статей витрат бюджету». На його думку, це «в першу чергу сфери, які більш за все потребують реформування: охорона здоров'я, освіта та наука».

Виявляється, не вщент прогнила судова система найбільше потребує реформ, а освіта й медицина. Виявляється, реформи в усьому світі потребують додаткових (часом значних) витрат, а в Україні їх можна звести до скорочення фінансування. Виявляється, проблема не в жалюгідному обсягові виділених на ці сфери коштів («питання не в тому, що на ці сфери виділяється мало грошей») у порівнянні не лише з розвиненими державами, а й із деякими країнами «третього світу» - лише в тому, що «просто вони неефективно й непрозоро витрачаються».

А на додачу міністр фінансів підрахував, що «площа всіх медичних закладів в Україні зіставна з площею Естонії» (остання, нагадаю, становить 45 тисяч км2) і «всю цю територію і приміщення повинна утримувати й опалювати держава». Якщо це правда, то загальна площа всіх владних установ України (від президентської адміністрації до сільради, від Конституційного суду до районної податкової), очевидно, має бути зіставною з площею Німеччини чи Австралії. І ці приміщення теж має утримувати... стоп, невже держава? Та ні - як медичні заклади, так і державні установи утримуються коштом всієї сукупності платників податків, і міністр фінансів не може цього не знати. Як і того, що в разі брутального невиконання чинною владою своїх обов'язків громадяни (вони ж платники податків) мають право відправити ту владу далеко-далеко, очистивши займані нею приміщення, щоб чимало зекономити на урізанні апетитів апарату всіх рівнів. А на вивільнені кошти можна буде зробити те, про відсутність чого бідкається міністр, - «хороші й об лаштовані сучасним обладнанням лікарні».

Нарешті, міністр прорікає ще одну сентенцію: «Ми повинні фінансувати не порожні будівлі, що часто розвалюються, а якісні медичні послуги». Золоті слова! Тільки от у Києві мені та моїм родичам і знайомим аж ніяк не траплялися «порожні будівлі» медичних установ. І поза ним - також. Черги до сімейних лікарів і до «вузьких» спеціалістів, обмежений запис, пошук вільних ліжок у лікарнях у разі госпіталізації... Єдиний раз, коли вдалося побачити лікарняний корпус, що розвалюється, - то це десять років тому у Бахчисараї. Проте то розвалювався недобудований сучасний корпус - видно, гроші на добудову кудись таємничо зникли, тому хворих розміщали в одноповерхових спорудах повоєнного часу. Й обладнання у районній лікарні там було не дуже - а от якість послуг цілком прийнятна.

Ну, а щоби ще конкретніше проілюструвати тези міністра про «надмірну площу», «неефективне використання приміщень» і «достатні кошти», дозволю собі звернутися до власного досвіду. Сталося так, що наприкінці 2015 року внаслідок украй несприятливого збігу обставин у автора цих рядків серце несподівано почало йти, як то кажуть, «у рознос»: пульс 150 ударів на хвилину, аритмія, високий тиск... «Швидка» знизила пульс до 100 і зняла підвищений тиск, але не мала (рік не видавали!) елементарного засобу проти аритмії - розчину аспаркаму. Довелося їхати до Київської міської клінічної лікарні №1 на Красному хуторі, до відділення невідкладної кардіології, де встановили діагноз - «пароксизмальна миготлива аритмія».

Спершу я був незадоволений тим, як поставлені справи в цьому відділенні, - чому це не поспішають класти мене під крапельницю, чому не бігають навколо, чому це вкладають на ліжко в коридорі... А потім зрозумів - суб'єктивне сприйняття хворої людини не завжди справедливе, підстав «гнати паніку» у лікарів не було. Пара годин під крапельницею, година після неї сну на ліжку в коридорі (бо всі палати повністю зайняті) - і в підсумку нормалізація загального об'єктивного стану та самопочуття. Далі ж, коли звільнилося місце в палаті, мене туди без нервового поспіху перевели; чотири койко-місця, чимало простору й повітря, умивальник із гарячою водою, навіть телевізор (який, утім, лікарі рекомендували вмикати якомога менше). Регулярне триразове харчування - не ресторан, але на обід обов'язково суп або борщ, плов або каша з сарделькою, вранці й ввечері - теж каші або молочний суп... Ідеальні хрусткі простирадла (не треба нічого з дому нести, як у деяких інших медичних закладах), ввічливі та вмілі санітарки й медсестри, що їм не треба доплачувати «за уколи», як подекуди.

А от наступної ночі, коли «швидка» привезла жінку справді в серйозному стані, черговий лікар і медсестри спрацювали як і належить, блискавично, - вже вранці хвора могла самостійно сидіти та вставати...

Звичайно, у клініки купа очевидних проблем - від постачання необхідними ліками (абсолютна більшість пацієнтів змушена купувати їх самостійно, хоча якусь злиденну пенсіонерку й порятують за рахунок резервного фонду) і до відсутності у штаті лікарні всієї когорти необхідних фахівців (скажімо, хіба можна обійтися в лікуванні серцевих хвороб, що найчастіше загострюються внаслідок стресів, без психоневролога чи психотерапевта?). Разом із тим лікарі працюють ефективно й оперативно, проте часом змушені виписувати хворих доліковуватися амбулаторно, бо ніде покласти нових пацієнтів. Оце б тих можновладців, хто просторікує про «неефективне використання койко-місць у лікарнях» (почав це, здається, Арсеній Яценюк), - їх би в кардіологію на Красний хутір...

Щоби подивилися, як реально відбувається лікування часом дуже складних пацієнтів. І як при недостатньому числі ставок допоміжного персоналу вдається дотримуватися майже ідеального порядку у лікарняних коридорах, заставлених ліжками з пацієнтами. Відтак ці персони, можливо, зрозуміли б, що поширювані ними чутки про неефективність - ледь не тотальну! - української медицини, м'яко кажучи, перебільшені.

Отож: спостерігаючи і життя кардіологічної лікарні, і діяльність районної поліклініки, і функціонування приватних (не безумно дорогих «елітарних», а просто професійних) медичних закладів, я дійшов висновку, який готовий повторювати знову і знову: головне в реформах, що їх пропонують медицині, - не знищити той позитив, який уже існує, і якого немало. Не слід гнатися - як у нас нерідко трапляється - за якимось супер-пупер стандартом або втілювати необхідні реформи за механічно запозиченими шаблонами, які здатні перетворитися на Прокрустове ложе для всього того живого, ефективного та здатного до розвитку, що у нас - попри всі складнощі, головними з яких є фінансові, - все ж є. За цих обставин автоматичне скорочення виділення бюджетних коштів на медицину можновладцями, вельми далекими від проблем пересічних українців та лише на рівні графіків і зведень знайомими з цими проблемами, виглядає дуже небезпечним.