Смерть диктатора у всіх пострадянських джамахіріях була справою надзвичайної державної значущості. І бідолага сам не міг спокійно, як всі нормальні люди померти, оскільки Влада вирішувала чи вмер він чи живий, виконуючи обов'язки верховного лікаря та верховного первосвященика одночасно. Згадую історію зі смертю Леоніда Ілліча Брежнєва, коли Політбюро як і випадку з Карімовим вирішувала помер Льоня чи ні.

І нарешті випустило Постанову, в якій наказувалось визнати Генерального секретаря померлим. (Сакральне число «три дні» мабуть має якійсь символічний смисл, хоча Лазар пролежав мертвим чотири дні, поки вищі сили вирішили його воскресити. Мабуть диктаторів навмисно не додержували до «числа Лазаря», щоб не дай Боже, на встали. Сказали в морг, значить у морг).

Все це дуже смішно, але й сумно. Оскільки трагедія людського життя і таїнство людської смерті перетворюється на гидкий фарс. Цей фарс і спонукав мене на невеличку пародію за мотивами Тараса Шевченка.

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ ДИКТАТОРАМ ПРИСВЯЧУВЄТСЯ...

Реве та стогне блогосфера
Шукає відповідь мерщій
На те, де правда, де химера,
Карімов вмер чи ще живий?
А відповіді все немає
Чи вже спіткав Іслама скон?
Його то Путін привітає,
То мова знов про похорон.
Про те три дні ми не дізнались,
(А кожен з нас це так хотів!)
Диктатори перекликались,
А Назарбаєв аж скрипів.
Карімов же, як човен в морі
То виринав, то потопав,
То на банкеті був, то в морзі,
То воскресав, то помирав!
Нарешті все. І сурма грає,
Диктатор в вічність вже іде
Та Путіна скоріш чекає
Чекає з нетерпінням. Жде!