MENU

И от Путина ушел, и от США ушел: что ждет Узбекистан после смерти Каримова. ВИДЕО

2500 0

Майбутнє Узбекистану залежатиме не від впливових держав (які, без сумніву, будуть цікавитися розвитком подій в цій країні), а, в першу чергу, від того, як узбецький політичний клас зможе домовитися після смерті Карімова. Після Карімова: варіанти розвитку подій Чи існують в Узбекистані деперсоніфіковані інститути, які спроможні забезпечувати певну суспільну підтримку і суспільне благо? Якщо подивитися на 25 років існування режиму Карімова, то можна сказати, що демократичні інститути перебувають в атрофованому стані. По суті, жоден з них не може повноцінно виконувати свою функцію - ні парламент, ні місцеві органи влади. І це - великий виклик. Де є той майданчик, де можна домовлятися? Зрозуміло, існують певні практики, скажімо, позапарламентського домовляння. Але, в будь-якому випадку, це схоже на змову, але не на публічний процес.

Тому це перший виклик, з яким стикнеться Узбекистан, враховуючи те, що, згідно з конституцією, за декілька місяців після смерті президента мають бути нові вибори. Очевидно, немає такої харизматичної фігури, яка могла б задовольнити всіх. Тому певна дестабілізація можлива. Ситуація може вийти з-під контролю, хоча в короткостроковій перспективі, скоріше за все, ми побачимо якогось лідера.

Це буде перехідна фігура, яка в значній мірі буде декларувати, що вона продовжуватиме політику Карімова. Думаю, в короткостроковій перспективі ми побачимо певну стабілізацію. Але в середньостроковій, без сумніву, відсутність цих інститутів може призвести до серйозної дестабілізації, а потім можуть статися і втручання зовнішніх гравців, і поява нових внутрішніх гравців.

В першу чергу, звісно, всі згадують Ісламський рух Узбекистану, але треба розуміти, що він на сьогоднішній момент практично розгромлений. Хоча не виключено, що через якийсь час такий рух може знову відродитися.

Особливо, коли в суспільстві і в частині політичного класу, яка буде конкурувати за ресурси, виникне попит на ісламістські гасла й ісламістську мобілізацію. Демократична опозиція, тобто політичні партії, які декларують демократичні цінності, також практично зникли. Навряд чи вони спроможні найближчим часом відновитися...

Отже, Узбекистан зараз на такому низькому старті, де є декілька сценаріїв розвитку. Позитивний сценарій полягає в тому, що політичний клас домовляється про ключові правила гри, залишається стабільність, є певна інертність режиму, вона потихеньку буде затихати. І потім виникають реформаторські якісь потуги, які роблять Узбекистан більш відкритим. Середній сценарій: політичному класу вдається втримати ситуацію під контролем, але в середньостроковій перспективі вони починають сваритися, особливо за ресурси.

Багато говорять зараз про клани в Узбекистані, про те, що там є мінімум три клани, які конкурують, і що Карімов був людиною, яка не належала до жодного з кланів і, відповідно, могла модерувати їх відносини. Ця проблема може стати справді серйозною для Узбекистану, оскільки клани - егоїстичні. Вони більш спрямовані на те, щоб максимально більше захопити простору, ресурсів, можливостей. Це зіткнення може бути серйозним. Армію часто-густо називають інститутом. Але тут треба розуміти, що на пострадянському просторі, здається, жодна армія ще не відігравала такої серйозної, самостійної ролі. Вона підпорядкована політичному класу, політичній еліті. 

Спецслужби також, попри серйозні амбіції і вплив, не є самостійними. Вони - серйозний, сильний гравець, можуть вплинути на прийняття якогось проміжного рішення, але говорити про те, що спецслужби могли б стати самостійним інститутом і претендувати на владу, я, принаймні, не можу. Часто називають Росію як країну, де спецслужби відіграють велику роль, але видається, тут скоріше вихідці зі спецслужб (яких Путін активно залучив на першому етапі до формування своєї команди) - добрі виконавці, але вони не є креативним класом. Чекістське уявлення про світ не дає можливості розвиватися.

Тобто, багато що залежатиме від інститутів, від того, наскільки наступникам Карімова вдасться їх розбудувати, і наскільки вони домовляться про правила гри. Між Росією та США: куди покотиться узбецький "колобок"? Щодо зовнішніх гравців. Зрозуміло, що всі будуть уважно стежити за подіями в Узбекистані, оскільки це найчисельніша країна Центральної Азії, Узбекистан - одна з небагатьох країн пострадянського простору, в якій населення збільшилося з 20 до 32 мільйонів. Там дуже багато молодого населення. Узбекистан має серйозні проблеми з Таджикистаном, є великі нерозв'язані проблеми у Ферганській долині, великі проблеми з водою і таке інше з сусідами. Це все лінії, що можуть спрацювати і позитивно, і негативно. Узбекистан має значний вплив на ситуацію в Казахстані, Киргизстані, Таджикистані та навіть у Туркменістані.

А це значить, що, як мінімум, Китай буде дуже уважно за цим стежити. Я не думаю, що Китай буде напряму чи якимсь іншим чином активно втручатись, але стежити буде. Японія, Південна Корея, оскільки вона в значній мірі вкладала інвестиції в Узбекистан. Ну і Росія.

Сполучені Штати Америки, скоріше, будуть моніторити, спостерігати за ситуацією. Але, звісно, є чинник, яким всі будуть один одного лякати - ісламський. Узбекистан - це країна, в якій є своя ісламська традиція. Є й фундаменталістська традиція. Населення було ісламізоване дуже давно, і ця традиція жива у них. Тому всіх будуть лякати ісламською загрозою, відповідно, і Росія, і Штати будуть, в залежності від посилення цієї загрози, проводити більш активну якусь політику в Узбекистані.

Мені здається, що в короткостроковій перспективі, до виборів президента, всі будуть зацікавлені в тому, щоб зберегти стабільність там. Всі гравці, ніхто не захоче або стимулювати конкуренцію, або створювати якійсь нові проекти, щоб посилити конфліктність. Усі будуть вичікувати. А далі вже ситуація буде розгортатися в залежності від обставин, від того, наскільки люди і політики готові будуть діяти.

Та ж Росія навряд чи буде створювати в Узбекистані щось на кшталт нового Нагірного Карабаху. Зараз є дискусія про те, що Мірзіяєв (прем'єр-міністр країни Шавкат Мірзіяєв, якого називають головним кандидатом на посаду узбецького президента) вважається проросійським, інші вважаються більш-менш прозахідними. Це все не має значення, тому що на сьогоднішній момент Узбекистан має певну зовнішньополітичну традицію та певні тренди. Відповідно до цієї традиції, це колобок, який «и от бабушки ушел, и от дедушки ушел», тобто, він, в принципі, сам по собі. І при Карімові він завжди себе позиціонував як окрема сутність, закінчена з точки зору своїх уявлень, прагнень, бажань країна. Наскільки вони збережуть цей тренд? Мені здається, що на початковому етапі, принаймні, будуть його дотримуватися, бо це дає більше перспектив для маневру.

А тоді можна домовлятися - і з росіянами, і з корейцями, і з японцями, і з китайцями, і з американцями. Принаймні, вести діалог. Це логічно було б, якби вони пішли таким шляхом, зберегли рівновіддалену дистанцію від ключових світових гравців. Але, звісно, якщо ситуація буде погіршуватись, то їм доведеться визначатися.

Ресурсів у них дуже багато. Але за певних обставин може статися так, що ресурсів забракне. І тоді вони будуть змушені звертатись до когось: чи то до американців, чи то до росіян, чи то до когось іншого. З прагматичних міркувань, я б звертався до американців, тому що вони далеко. Але в США є одна риса: вони потребують чітких правил гри. От вони і потерпають від турецької політики, що вона крутить, як циган сонцем. А в Узбекистані теж звикли так крутити. Крім того, сьогодні багато порівнюють, і я думаю, що справедливо, смерть Карімова зі смертю будь-якого диктатора. Для людей це ж шок, який часто супроводжується страхом, невпевненістю.

Я думаю, що тягнули з оголошенням про смерть Карімова саме тому, щоб людей до цього факту привчити, щоб це не було приголомшливо, одномоментно.

Вже навіть коли поповзли чутки про смерть Карімова, деякі люди просто почали тікати з Ташкента. Всі дуже бояться, що ситуація погіршиться в значній мірі, й це очікування - теж ризик. України тут немає... України в контексті подій в Узбекистані немає. У нас економічні відносини існують, звісно, але Узбекистан знаходиться через два моря, а їхати до нього треба територією країни-ворога. Тобто, ці відносини страшенно ускладнені.

Плюс й до того вони не дуже серйозні були. Звісно, у нас були певні сентименти одне до одного. Узбеки завжди казали, що на пострадянському просторі є два великих народи на «у» - українці і узбеки. Але це певні сентименти, які в рот не покладеш. В усьому іншому Україна випала з центральноазійського простору. Вона, власне, там ніколи й не була. Був період, ще за часів президентства Леоніда Кучми, у них з Ісламом Карімовим були доволі дружні відносини. І пам'ятаємо, що Карімов входив у ГУАМ, потім виходив з ГУАМ (регіонального об'єднання разом із Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою). Оце отака політика. Був Ташкентський пакт (щодо створення ОДКБ, безпекової організації за участі, зокрема, Росії), потім він вийшов.

Така от політика була, в якій переслідувалась певна мета - залишати дистанцію постійно. І вона дуже персоніфікована. Взагалі, все, що навколо цього відбудовується - це страшенна персоніфікація. Диктатори помирають, а життя триває А як Узбекистану бути далі? Коли є піраміда, на горі якої знаходилась людина, яка посилала всі імпульси вниз, і щось рухалось у відповідності до цих імпульсів? А тут раз - і вони перестали доходити. Що буде далі? Я думаю, страх того, що тепер все перестане працювати, великий. Але ми знаємо, що диктатори вмирають, а життя продовжується.

Ігор Семиволос


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини