Покоління Незалежності. Я довго не могла знайти часу, щоби про це все написати. Про надто завищені вимоги до сучасної молоді, про розчарування, які випливають з очікувань і сподівань.

Якось в студентські роки я була присутня на заході з трохи пафосною назвою "Конгрес української молоді". Усе, що тоді запам'ятала, - виступ одного пана з Канади, сина другої хвилі українських емігрантів. Він розповідав нам, українській молоді, що ми маємо повалити режим Януковича, що ми робимо недостатньо для цього, що якщо не ми - "Україна згине". Він казав нам про акції прямої дії, ставив у приклад українське підпілля 40-50 років минулого століття. Він казав, що ми - "перше вільне покоління цієї країни". Вільне від чого?

Наші батьки, вчителі, наставники - діти тоталітарного режиму. Переважно усі вони казали нам, що виділятися - погано, будь як всі, не лізь в політику, не ходи на мітинги, бо вилетиш з універу, виділятися можна тільки розумом, а не зовнішним виглядом, не будь посміховиськом, стань рівно, поправ волосся, заправ сорочку, не треба сперечатися з вчителями в школі, навіть, якщо ти права. Це все вони казали не для того, аби зіпсувати нам життя і психіку, а навпаки.

Моя мама справді боялась, що мене виключать з універу після того, як по усіх каналах показали, як мене пакують в бобік на акції протесту проти Табачника. Потім до мене підходила кураторка курсу і теж про це сказала. "Ти молодець, але може бути всяке..", - з сумом і жалем дивилась вона на мене. Вони обоє боялися.

Нас виховувало покоління, яке добре знає, що таке страх. А ми - їх діти.

Ми трохи інші тільки всупереч цьому всьому і завдяки підлітковому періоду, коли робили усе навпаки, бо вчилися казати "ні".

Ми не можемо бути абсолютно іншими, ми не можемо просто перебудувати цю країну і світогляд співгромадян, бо у нас десь в середині ще сидять голоси, які промовляють "не лізь, не ходи, будь як всі".

Мені прикро, коли хтось махає рукою на моє покоління і промовляє щось типу "ах, та що з них візьмеш".

Покоління Незалежності доволі прогресивне, готове вчитися, відкритіше. Але перш ніж працювати над перебудовою країни, нам потрібно витиснути з себе цей страх, який нам несвідомо передали батьки, нам потрібно струсити з себе попіл імперії, якої вже наче давно нема, але її сморід так само проступає з кожної шпарини.

Не треба вішати усіх собак на наше покоління. У нас (у всіх нас) у руках запуск великого складного проекту - трансформації країни, зміни свідомості і маштабу мислення. Так не хочеться шукати ворогів. Хочеться підтримки і - головне - допомоги. Не просто критики, а конструктивної (!) критики.