Філософія та література народжуються з однієї простої речі: бажання досконалої розмови.

Левінас визначав смерть як відсутність відповіді, і якщо це так, то життя, на противагу смерті, – це присутність відповіді. Щасливе життя – це, зрештою, досконала розмова, коли імпульси, які твоє буття надсилає назовні, дістають відповіді, досконалої відповіді, щоразу нової відповіді.

Читайте також: Мартін Гайдеґер: несвятий філософ

Ти сідаєш писати тоді, коли чомусь цієї досконалої відповіді ти не отримуєш (і це не завжди погано). Текст, літературний чи філософський, – це певною мірою прагнення створити твій власний, персональний, досконалий космос розмови, досконалий простір взаємодії, навіть якщо ця взаємодія дисгармонійна (бо, зрештою, мистецтво часто нам показує досконалу дисгармонію, не тільки досконалу гармонію).

Й ось парадокс. Ти пишеш твір, який є досконалою екзистенційною розмовою. У якому твій уявний імпульс дістає досконалої уявної відповіді.

Читайте також: Галичина: невіднайдена Троя

Але досконалою розмовою цей твір є тільки в самому собі. Бо в твоєму власному житті він є лише ще одним твоїм імпульсом. Ще одним запитом на чиюсь відповідь. І на цей запит ти чекаєш реальної відповіді, вічно чекаєш.

І все починається спочатку.