Коли власними очами бачиш крихке перемир'я на сході країни, краще розумієш ціну цього "миру". З одного боку, відсутність відкритих бойових дій зберігає життя тисяч людей. З іншого, це "перемир'я" все одно вбиває і ранить.

Майже щоденно. Воно виснажує наших бійців, які тримають кордон вздовж лінії розмежування. Виснажує і тих, хто просто живе поруч...

Чекати, що усе якось само владнається, - означає дурити самих себе. Бо час обов'язково буде забирати сили і надію.

Плювати на безпринципну владу, яка поки тримає більшість важелів впливу у своїх руках. Наше громадянське суспільство сильніше нашої безпринципної влади. На жаль, суспільству потрібен час, щоби зреалізувати свій потенціал.

Треба навчитись перемагати не тільки в часи майданів. Щоденно, рутинно маємо виборювати право на вільну й успішну країну.

Маємо перемогти нинішню політичну "еліту", яку влаштовує поточний стан справ. Вірю, що в Україні море тих, кого цей клятий поточний стан справ не влаштовує. Вірю, що це море згенерує хвилю, яка змиє увесь політичний мотлох, який накопичився за такі довгі недовгі часи нашої незалежності.