А я ось що скажу.

Є в мене два добрих друга - Олекса Манн і Ігор Гольфман. У них, по суті, абсолютно протилежне ставлення до нового Театру на Подолі. Не знаю, чому так склалось, але мені вистачає внутрішніх сил поважати думку кожного з них. І жодному з них я не можу закинути ні некомпетентності, ні неадекватності сприйняття цього проекту.

Бо кожен із них сильний у своєму аспекті. Перший - у архітектурно-мистецькому, другий - у києвознавчому. І жодному з них я не можу закинути так званого "спортивного інтересу" до гарячої теми. Бо точно знаю, що кожен із них небайдужий.

Читайте також: "Це був єдиний проект за останній час, за який мені було не соромно" - блогер

А тому мені подумалося, що культура взагалі й архітектура та цей конкретний об'єкт зокрема - це така особлива сфера, де рацію може мати і Олекса, і Ігор. Так само, як, приміром, у психоаналізі могли мати водночас свою рацію і Фройд, і Юнґ, і Лакан. Тому що культура, а особливо її інтерпретації - це не або/або, а завжди і/і/і/і.

А в нас людям хочеться або піднести до небес, або затаврувати. А так не буває. Нам треба навчитися жити без цих екстремальних поглядів, пам'ятаючи, що нічого вічного не буває - ні людей, ні будинків. А найцінніше, що може залишитись у нашій культурі з усіх цих історій - це мирне співіснування різних, іноді протилежних, ідей, речей, думок, людей. Переконаний, навіть до найневдаліших архітектурних проектів можна звикнути й обернути їх з часом собі на користь. А от без ситуації діалогу всередині нашого суспільства ми приречені.