Я народився на півдні. Зростав у звичайній херсонській сім'ї, ходив до звичайної української школи, а згодом і до місцевого Фізико-технічного ліцею, який також, як і годиться, був "українським". Тобто кілька предметів дійсно викладали українською, але на цьому все українство цих навчальних закладів вичерпувалося. Зрештою, це цілком поширена профанація для нашої батьківщини.

Десь класу із шостого я почав цікавитися історією України. Захоплення з роками міцніло, а разом із тим спокою не давало одне запитання: "Куди ж поділись всі матеріальні свідчення нашої волелюбності?" Мовляв, багато у книжках написано про козаків, про Українську Народну Республіку, про Гетьманат Скоропадського, про незламних повстанців тощо. А де ж бодай якісь пам'ятки? Наявність погруддя Бандері десь у Калуші мене зовсім не втішала, тож я спробував розшукати сліди української героїки на півдні та сході України.

Пізніше, вже у студентські роки, я збагнув, що совдепія ретельно зачистила все, що не вписувалось в образ "хохляцького рагуля в кухвайці". Щойно я натрапляв на історію про якогось полковника Армії УНР із Херсона чи зірвиголову-бандерівця з Великої Лепетихи – виявлялось, що все знищено, спалено і закатано під асфальт. Розумієте, не те щоб меморіальної дошки на родинній садибі немає (де ж тій дошці було узятися в посткомуністичній Херсонщині?) – навіть самої садиби вже немає. Знищено все, що нагадувало про "мужиків із яйцями" – тих, хто став повною антитезою "співочій селянській душі", "помідорній Херсонщині" й іншому шароварному блювотинню, в яке загнали українство на моїй малій батьківщині.

Думка про те, що совок відвів українській історії місце десь посередині між тарілкою галушок і чаркою горілки – дратувала і водночас підштовхувала до дій.

За чотири роки до початку війни, далекого 2010-го, разом із невеличкою групою студентів-однодумців вирішили побудувати перший на півдні країни український військовий пам'ятник. Ідея була проста: показати землякам, що Україна – це не відрижка Радянського Союзу, а держава зі власними історією та героями, про яких ми, на жаль, забули.

Одразу виникла проблема: де такий пам'ятник збудувати? На той час до влади вже прийшов "двічі несудимий" президент і будь-який сільський чи міський голова на Херсонщині шарахався від слів "пам'ятник українським героям". Довелося шукати обхідні маневри. Ми їх знайшли.

"Мала Європа" – так іще називають Зміївку, первісна назва якої – Старошведське. Більшість людей щось чули про неї завдяки візиту до села короля Швеції Карла XVI Густава та завдяки численним статтям Романа Кабачія й Наталки Кляшторної. Шведський король відвідував на Херсонщині нащадків колоністів, однак більшу частину німців і шведів, котрі проживали в таврійських степах із XVIII сторіччя, під час Другої світової звідси депортували як фольксдойчів до Казахстану. Назад у Зміївку повернулись окремі родини. Натомість сьогоднішні зміївчани – теж переселенці, переважно з Бойківщини.

Власне до Зміївки і висадився наш молодіжний десант, завданням якого було відшукати союзників для реалізації задуманого – будівництва пам'ятника "Борцям за волю України". Пригадується, що наша делегація неабияк потішила місцеву інтелігенцію: "Приїхали націоналісти з Херсона: Артур Шерстобитов і Сашко Шумков. Не вистачає лише Пєтрова, Іванова і Піпєткіна". Однак молодечий запал швидко заімпонував сільським аксакалам: вчителю фізкультури, а за сумісництвом краєзнавцеві Миколі Куривчаку та його шваґрові Романові Моцьо. Ідея була така: побудувати пам'ятник на церковній землі, аби не питати дозволів у влади.

Однак простий задум наштовхнувся на конфесійні труднощі. Зміївка не є типовим херсонським селом. Тут існує одразу дві церкви: УГКЦ та УПЦ КП. Виникла дискусія: на чиїй землі спорудити пам'ятник? "За" висловились обидві громади. Зупинились саме на православних – не хотіли, аби борців за волю України на Херсонщині асоціювали суто із бойками-переселенцями. Треба віддати належне греко-католицькій громаді – поставились із розумінням, більше того – взяли дуже активну участь у будівництві пам'ятника.

Питання пошуку фінансування вирішилося досить швидко – 90% всіх робіт профінансував тоді ще народний депутат Андрій Шкіль. Зустріч із ним була короткою і змістовною: без будь яких "торгів", без умов, без побажань піару.

Однак ще більше нас вразила позиція Зміївки. Так-так, не кількох нащадків переселенців із Бойківщини, а саме всієї громади, зокрема і корінних степовиків. У селі був створений оргкомітет, який керував усіма роботами. Нашим завданням було виготовити сам пам'ятник на Житомирщині і транспортувати його на південь. По-перше, про будівництво пам'ятника оголосили в церквах. Кожен третій мешканець села пожертвував бодай кілька гривень на реалізацію проекту – "бо то ж для Зміївки робиться!". По-друге, місцеві дядьки уклали графік роботи на будівництві: прокидалися рано і перед виходом у поле йшли на будівництво. Ну, і насамкінець, кожен намагався якось долучитися до історичної події: один зробив ковану огорожу, інший зварив щоглу для прапора, третій підготував концерт на день відкриття тощо.

Меморіал спорудили у вигляді сонячного годинника: у центрі – двометровий гранітний обеліск із вигравіюваним золотим тризубом. На циферблаті годинника замість цифр – видатні дати української державності та гасло: "Майбутнє держави залежить від нас". Зі сходом сонця тінь від обеліска проходить датами української історії: визвольна війна Богдана Хмельницького, 22 січня 1918 р., Акт Злуки, Акт 30 червня, Акт відновлення незалежності 24 серпня 1991 року.

Відкриття пам'ятника стало подією не лише для нечисленних херсонських правих, але й просто для херсонської молоді: із Херсона до Зміївки виїхало кілька автобусів охочих. Відкрив меморіал нині покійний кулеметник УПА Іван Терлецький. Крім діда Івана нам вдалося витягти на урочистості ще низку ветеранів УПА та членів ОУН, які після "відсидки на сибірських курортах" опинилися на Херсонщині. Сказати, що старі бандерівці були здивовані появі меморіалу – не сказати нічого.

Однак іще більше здивувались херсонські ліві. Вже за кілька тижнів після урочистостей комуністи та вітренківці почали збирати охочих для "поїздки у бандерівське село". Повідомлення про можливий погром меморіалу мешканці Зміївки сприйняли як належне: підготували графік чергування, звернулись до СБУ і паралельно заявили ЗМІ, що будь-які спроби нищення сільського майна матимуть дуже жорстоку відсіч. Гастролери до села так і не доїхали – передумали. Меморіал "Борцям за волю України" досі прикрашає село.

На жаль, але сьогодні цей пам'ятник набув нового змісту – Херсонщина, зокрема Зміївка, одержала нових борців за Україну. Нових полеглих героїв.

У 2010 році приклад Зміївки надихав і був життєствердним для правої молоді Херсонщини. Ми не просто боролись із совком і проросійськими організаціями, не лише билися із комуністами на їхніх збіговиськах – ми перейшли до маркування простору нашими, українськими військовими символами. Цей приклад запалив нас до реалізації нових проектів, уже за межами Херсонської області. Однак про це – в наступних оповідках.

Павло ПОДОБЄД, "Тиждень"