Навіть побіжний аналіз інформаційних повідомлень в українських ЗМІ свідчить, що найбільш згадуваним словом в нашому медіа-просторі впродовж року було саме «Мінськ»: у контексті і самого «мінського процесу», і перманентної реалізації так званих «мінських домовленостей».

Але, як ми бачимо, кількість так і не перейшла у якість. Натомість, збільшилася лише чисельність обстрілів, кількість людських втрат, масштаб руйнувань і ступень відчаю та песимізму населення, яке за даними компанії «Социс» ще у березні цього року, практично двома третинами опитаних респондентів вважало, що саме Україна є стороною, яка програла в результаті підписання «мінських домовленостей».

Очевидно, що така атмосфера постійної невизначеності вигідна саме Кремлю, який намагається внести елементи нестабільності в українське суспільство, і, водночас, тиснути на країни-учасниці «Нормандського формату» задля задоволення власних вимог.

Читайте также: Гааги не будет. Геополитические иллюзии

Розуміючи, що сам процес практично зайшов у «глухий кут», восени його учасники спробували надати йому нового імпульсу. Так, як відомо, під час останньої зустрічі у «Нормандському форматі» в Берліні 19 жовтня, було вирішено підготувати «дорожню карту» до «мінських домовленостей». Між тим, зустріч глав МЗС України, Німеччини, Франції та Росії у Мінську 29 листопада завершилася безрезультатно, зокрема не було досягнуто домовленості щодо змісту зазначеної «дорожньої карти».

Проте, і сьогодні нас продовжують настійливо переконувати у користі для України реалізації «мінських домовленостей» як з точки зору необхідності використання усіх можливостей дипломатії, так і з огляду на начебто унеможливлення повномасштабної агресії з боку Росії.

На жаль, це не так. Правда, зокрема, полягає у тому, що «мінський шлях» ніколи не доведе нас до Криму, і кримське питання буде надовго відкладено у «дальню шухляду» міжнародної політики. Дуже показовими у цьому контексті були й відверті погрози Російської Федерації на адресу України, як її реакція на здійснення нашими Збройними силами практичних пусків зенітних керованих ракет 1 грудня цього року.

Читайте також: Почему переговоры по ситуации на Донбассе будут и дальше безрезультатными

Слід також відкинути ілюзії і бути свідомими того, що будь-які домовленості з Росією абсолютно не виключатимуть пред'явлення нею постійних нових вимог: від зовсім абсурдних до відверто нахабних. Адже, головна ціль Кремля - це повернення Києва в орбіту російського впливу, недопущення зближення України ані з НАТО, ані з Європейським Союзом, нав'язування нам обмеженого суверенітету, що є абсолютно неприйнятним для українського суспільства, адже протидія цьому була однією з головних причин Революції Гідності.

Навіть, якщо гіпотетично припустити можливість хоча б часткової імплементації «мінських домовленостей» - у стратегічному плані Україна однозначно програє: перспектива виглядає такою, що перетворення на «країну-інваліда» Європи та хронічного реципієнта міжнародної допомоги є майже неминучою. І справа тут навіть не у виборах, а в тому, що у слабкий, хоча й більш-менш об'єднаний український державний організм, хочуть запустити небезпечний, а можливо й смертельний, вірус «руського міра».

Хіба таке майбутнє ми хочемо для своєї країни?

Сьогоднішнє українське керівництво не бачить іншого шляху виходу з ситуації, окрім «Мінських домовленостей». При цьому, водночас, наполягає на збереженні міжнародних санкцій проти РФ. А між тим в Європі сьогодні вже починають обговорювати альтернативні варіанти. Зокрема, розглядається так зване «покрокове» зняття санкцій проти РФ в обмін на виконання конкретних пунктів «Мінська».

Не можна виключити й того, що наступного року позиція Вашингтона, а згодом і Парижа, щодо «мінських домовленостей» скоріше за все не буде співпадати з позицією Берліна. Тобто, цілком вірогідно, що «Нормандський формат» у сьогоднішньому вигляді припинить своє існування взагалі.

Отже, на що ж сподівається офіційний Київ? Якщо й існує, якийсь «План Б», то вкрай стурбованому суспільству про нього нічого не відомо. Не зрозумілим є й сенс чисельних заяв щодо зміни «нормандського формату» на інший (досить згадати так званий формат «Женева плюс», про який наразі нічого не чути), адже необхідною передумовою цього має бути відповідний консенсус, який на сьогодні не лише явно відсутній, а й контури якого навіть не проглядаються на міжнародному горизонті.

Крім того - ні для кого не є секретом, що в ОРДЛО два року тому почалася, а сьогодні повним ходом йде свідома реалізація антиукраїнського квазі-державного проекту (який Кремль планує легітимізувати, вже у складі України, шляхом так званого «особливого статусу Донбасу»), де знищена економіка і панують злидні, а вплив має абстрактна Росія та конкретні колишні регіонами, які планують використати цей ресурс для повернення до влади на всій території України.

Між тим, існують великі сумніви у тому, що українське суспільство після Революції Гідності буде готовим сприйняти такий «регіональний» реванш та інфільтрацію явно антидержавних елементів. А це вже не виключає й серйозного внутрішнього громадянського протистояння.

І нарешті. Ми маємо дати відверту відповідь на непросте питання: що для нас важливіше - люди чи територія? Можливо, сьогодні це саме люди. Чому? Тому, що люди це і є держава, адже вона не може, і не існуватиме без людей. Зокрема без тих, які в березні/квітні 2014 року виходили на вулиці Донецька з національними прапорами і вочевидь сподівалися на допомогу з боку Києва, а їх, за потурання міліції, жорстоко били оскаженілі від злоби та безкарності прихильники Росії. Саме про наших патріотів ми й маємо сьогодні потурбуватися.