Не хотів чіпати цю натягнуту струну, але життя змушує. Найбільш політизована тема сучасної України - мовне питання. Рідко вдається обговорювати її поза емоційними і радикальними поглядами. Що природно. На вербальному рівні розходяться інтереси найчисленніших національних спільнот країни і відбувається масове упізнання людей за їх приналежністю до «своїх» і «чужих». З іншого боку, за 25 років існування держави в країні не з'явилося інших рис самоідентифікації, крім одягу та мови. Закривши очі при перетині кордону на півночі, сході та південному заході, не помітиш особливих змін навколо себе. Тільки на заході інші органи відчуттів підкажуть, що ти не вдома.

ЗВУЗИМО КОСМОС СЛІВ У ОКРЕМІ ГАЛАКТИКИ

Саме узагальнення проблеми спотворює її значення. Говорити про мову все одно що говорити про космос. Занадто велика загальна тема, і кожен з нас знаходить у ній свою галактику, де діють властиві їй закони. Музиканти і художники можуть взагалі не користуватися мовою і почуватися чудово, на відміну від письменників і журналістів. Продавцю на ринку досить невеликого словникового запасу. Робочий біля конвеєра, як і музикант, здатний працювати без слів. А є ще мова середовища, де всі ми рівні на вулицях, ринках і в супермаркетах. Є мова освіти, дозвілля, міжнародного спілкування, мова професій, де терміни мають утилітарний сенс. Але в публічній сфері, де обговорюється наша тема, жанр епосу переважає над методом дослідження.

Тут прийняті позначення сакральності, духовності і всіх інших піднесених визначень способу спілкування людей. По суті, ми дискутуємо про українську в манері «золотих розсипів», що практикуються в СРСР, де афоризми видатних повинні були переконати простих людей в значенні слова. Хоча хто ж сперечається з німцем Вільгельмом Гумбольдтом, у якого мова народу завжди пов'язана з національним духом. Як і з філіппінцем Хосе Рісалем, який називає мову думкою народу. Так само беззастережно ми погоджуємося з американцем Фенімором Купером: на його думку, видиме оком важко описати словами. На жаль, різні думки про значення мови - однаково справедливі, як суперечливі сентенції Біблії. А ось думки про функції мови в суспільстві вже не настільки багатозначні.

Читайте также: Час доводить конкурентоспроможність й успішність української мови

ПРОМОВАМИ ПРО МОВУ

Рідну мову ми підтримуємо язиком більше, ніж справою. З багатьох причин. Через відсутність грошей, державної волі і зрозумілих суспільству стимулів для лінгвістичної солідарності. Повсякчас, коли влада в країні піднімає національні гасла - чекай зміни еліт. Розмов стає більше, а віз українського мовознавства рухається зі звичайною неквапливістю. Бо декларація очевидного: без мови нація оніміє, втративши найважливішу ознаку своєї автентичності, ще не означає настільки ж безперечного усвідомлення засобів досягнення мети. Саме вони протягом всієї сучасної історії України викликають широкі публічні дискусії і часто вибираються з непрощенними помилками. Як це було в 20-ті роки минулого століття, коли значна частина нашої інтелектуальної еліти підтримала радянську українізацію. Отримавши небачені для царської імперії преференції в театрі, кіно, літературі, українська мова стала мовою пролетарів СРСР, які брали участь у Голодоморі.

Дві символічні фігури того часу: Микола Хвильовий і Ярослав Галан. Один - наполовину росіянин харків'янин, який став автором української культурної автономії під гаслом «Геть від Москви». Інший же - український русофіл, що наблизив Москву впритул до Львова. Їхні долі типові й алегоричні для всього нашого культурного самовизначення початку минулого століття.

Паспорт Галана, що підтверджує західне походження, не присвоїв йому західної ментальності. Вихований на російській культурі Микола Фітільов (справжнє прізвище Хвильового) зумів докопатися до коріння української національної ідеї. Тоді, в комуністичному вимірі, і тепер - в новій реальності, залишається актуальним вибір між ментальними і географічними антиподами. Галан і Хвильовий були людьми різних світоглядів, але стояли на єдиній ідеологічній платформі комунізму. Один будував незалежну Україну «з Леніним у серці», а інший підпорядковував батьківщину Москві з тим же ім'ям на вустах. Але в одного національна самосвідомість була вище ідеологічних прапорів, а в іншого ідеологія придушила культуру до непристойних плювків у Папу Римського.

Читайте также: Чому не можна викинути поїзд і чим він від потяга відрізняється

ДО КИЄВА ДОВЕДЕ, АЛЕ З МАЛОРОСІЇ НЕ ВИВЕДЕ

В кінцевому підсумку всі національні завоювання тих років виявилися фундаментом комуністичного інтернаціоналізму, який перетворив національні культури на декоративні прикраси загального для всіх деспотичного режиму, який став пам'ятником і Хвильовому, і Галану. Тому світоглядна ідентифікація завжди важливіша за лінгвістичну. Яке «Я» людини таке і сприйняття нею навколишнього світу, як зауважив один французький філософ. Ось, що треба мати на увазі, приступаючи до лінгвістичної розбудови країни. До речі, громадянська війна в США (так вона називається переважно в радянській історіографії, а в західній - The War of Secession, війна за відділення) «велася англійською мовою», але з різними ідеями в умах тих, хто боровся. Ті, що говорять однією мовою, відрізнялися один від одного ставленням до свободи і деспотії. Цим War of Secession відрізняється від громадянської війни в Російській імперії, де бунт повсталих, боротьба за престол, владу, самовизначення і віру виявилися змішаними в одній дії з безліччю мов і діалектів. Перемогли не вони і не національні ідеї, а комунізм з його привабливими для «трудящих мас» гаслами.

Українська мова не допомогла нам вийти з Малоросії. Перші кроки гетьмана П. Скоропадського на посаді глави Української держави - підтримка української мови, створення національних гімназій, університетів, кафедр. Але Павло Петрович був монархістом і реставратором імперських традицій своїх царських і кайзерівських колег. Його благородні задуми щодо отримання української незалежності перекреслили селяни, які воліли мати свою землю, а не володіти своєю мовою.

На жаль! І сьогодні не втратила для нас значення метафізична суперечка землі з мовою. Що виберуть наші громадяни, які голосують, наприклад, за «Свободу» і БЮТ? Пріоритет рідної мови в системі державного землеволодіння чи поступки в лінгвістиці заради торжества ліберальних ідей? Чудовий історик Орест Субтельний, який, на жаль, нещодавно пішов від нас, точно підмітив проблеми становлення української державності на початку XX століття. Національна еліта того часу не могла вирішити, що важливіше для країни: соціальні перетворення чи національне визволення. Бралися за зігріваюче душу відродження культури і не отримували підтримки забитого і безправного селянства, яке потребувало хліба насущного і йшло за більшовиками заради землі і хліба. Сьогодні проблема столітньої давнини не втратила свого значення. Поки інтелектуали б'ються за рідну мову, олігархічний інтернаціонал говорить з електоратом загальнодоступною мовою матеріальних вигод. Все як завжди: інтелігенція займається гуманітарними проблемами, а безідейні прагматики - економічними. Таке розділення функцій в українській владі з дуже давніх часів. А значить, реальну політику формують не ідеї, думки і слова, а труби, будівництва, врожаї. Мова потрібна лише для збору голосів україномовного електорату.

У періоди історичних переломів і соціальних напружень консолідація навколо ідей важливіша за різношерсте одномов'я. У Партії регіонів, апологета антиукраїнського курсу Кремля, працювало чимало вихідців із Західної України, які не належать західній культурі. Вибачте за персоналізацію метафори, але прекрасне мовознавство Ганни Герман і Тараса Чорновола завдало країні більше проблем, ніж «окупантська мова» Ігоря Коломойського і Бориса Філатова. Знову повторюся для ревнителів рідного слова. Без української мови як універсального засобу спілкування і стрижня національної культури не відбудеться Українська держава. Але глобальну проблему державного будівництва не варто розігрівати до соціального конфлікту пристрасним бажанням негайних змін у мовному ландшафті.

Читайте также: Історія міцного Скиби - козака-сірожупанника й підпільника-оунівця

Люди не винні в 300-річному домінуванні російської мови. Сформоване століттями неможливо переробити за 25 років! Адже мова йде про гуманітарні пласти, де за одним лише мовним критерієм важко позначити межі української культури, науки, історії. Інакше ми не визначимо для себе значення М.Гоголя, М.Булгакова, М.Костомарова, М.Амосова, сотень інших видатних людей, що зв'язали себе з Україною долею і творчістю. Російський художник Ілля Рєпін у любові до вільного духу України перевершує Казимира Малевича, хоча за географією мовознавства вони повинні знаходитися на різних полюсах. Здавалося б, очевидні речі: є любов до країни - прийде і любов до її мови, і навпаки: знання мови обов'язкове призводить до симпатій до її батьківщини. Не випадково в тоталітарних суспільствах обмежується вивчення мов, які представляють інший спосіб життя.

Проте мовна проблема (в реальному і міфологічному втіленні) перебуває в мейнстримі нашого життя. Не актуальна з точки зору практичного значення, але важлива для духовної єдності народу. Що добре і погано одночасно. Плюси розписувати не буду, вони очевидні, а великих мінусів - два. По-перше, дебати ведуться не в тих аудиторіях, які потрібні для справи. Переважно вони розпалюють соціум. По-друге, не узгоджуються з діями. Коли всі говорять, яка прекрасна наша мова, але нею не можна прочитати те, що давно переведено іншими, популяризувати українську важко.

Перше інтерв'ю новообраного президента Трампа я дивився російською мовою. Майже всіх сучасних філософів та економістів читаю, перекладаючи сам з англійської або в російському перекладі. Зараз усі дивляться фільми в інтернеті, старі й нові, піратські й легальні. З українським перекладом - мізерна кількість. Подібних прикладів, залишених без відповіді, - безліч.

ЗАГУБЛЕНИЙ «ВСЕСВІТ»

У 70-ті роки ХХ століття багато моїх однолітків зачитувалися журналом «Всесвіт», заснованим В. Елланом- Блакитним, М. Хвильовим і О. Довженком, що дивом зберігся з часів радянської українізації. Коли в СРСР ще не було «Иностранной литературы», ми вже мали знаннями про думку і слово за межами соцтабору. Це було вікно в західну літературу українського виконання. До нього без будь-якого примусу тяглися різні люди, зокрема й ті, хто користуються українською зі словником. Важко, але читали А.Хейлі, Ф.Саган, Ж. П. Сартра... Але «Всесвіт», який щомісяця виходив в радянську епоху цензури, поступово перейшов на 6 номерів і зник для середньостатистичного читача в період побудови незалежної держави. Факт симптоматичний і не поодинокий. Нам простіше стрясати повітря в екстазі любові до мови, ніж допомогти їй конкретно і без зайвого галасу.

Усі знають, що найгірший перекладач у Google - українською мовою. Таке враження, що програму нашпигували словами «суто російські люди». В електронному словнику майже повністю відсутні синоніми, багато «кальок» з російської мови, немає усталених фразеологізмів тощо. Коли я говорю про це з мовознавцями, вони радять мені звертатися до друкованих словників. Але, друзі мої, такими словниками сьогодні користується вузьке коло фахівців, а не мільйони тих, хто «сидить» в інтернеті. Як же може процес оволодіння рідною мовою стати масовим, якщо навчання будується на кулуарних принципах поширення знань? Давайте створимо прекрасний віртуальний перекладач і зробимо для мови більше, ніж мільйон послідовників Ірини Фаріон.

РОЗМОВИ ПРО ГРОШІ І ГРОШІ ДЛЯ РОЗМОВ

Що означає розширення українського лінгвістичного контенту в спілкуванні людей, медіа, кіно, естради, театру тощо? Перш за все гроші. Без них не видаси книгу, не поставиш виставу, не знімеш фільм. А ресурси у нас черпаються виключно з бюджету. Ось і стоїть до віконця його каси довжелезна черга охочих отримати субсидію на рідні фільми, концерти і повісті. За чверть століття ми не створили економічної бази розвитку української мови, здійснюючи всі гуманітарні проекти за рахунок спонсорів і держави. Не применшуючи їхньої ролі в благородній справі, хочу звернути увагу на поширену в світі практику фінансових преференцій для національної культури. Чому реклама (написи, вивіски, оголошення, ролики) українською мовою не коштує дешевше, ніж іноземною: російською, англійською, німецькою? Чому науковий ступінь не може бути присвоєно фахівцю, який не знає англійської (вимога нинішнього року), але будь-яка державна посада доступна чиновнику, який не говорить українською мовою? Чому ресторан, супермаркет, готель, де персонал говорить російською, платить такі ж податки, як і той, де володіють українською? Ось де треба боротися за мову, залишивши, як поганий тон, претензії персонального характеру!

Читайте также: 100 років найпопулярнішій у світі українській мелодії. ВІДЕО

Але через бідність ми не можемо дозволити собі багато чого з того, що властиво Заходу. Немає не тільки грошей, але й можливостей додаткового оподаткування громадян і підприємств. Це основна причина стагнації в українському культурному просторі, де рідне слово виживає завдяки іноземним субсидіям, комерційній рекламі і окремим пасіонаріям. Середньостатистичний українець мало читає і нечасто ходить у театр. Така реальність, яку підтверджують різні статистичні дослідження, де цифри, що виражають залучення до культури мови, коливаються від 30 до 50% від загального числа населення. А значить, суспільство нездатне оплачувати працю носіїв мови: письменників, акторів, журналістів, незалежно від того - російська це мова, українська чи болгарська. Всі дотуються з різних джерел, що, звичайно, не є тільки українським явищем. Але в нашому випадку проблема не тільки в бюджетних дефіцитах «на культуру». Чому 10 років радянської українізації 20-х років виявилися результативнішими за чверть століття української незалежності?
Крім величезних капіталовкладень, Україна того часу зуміла створити систему, де громадяни були мотивовані вивчати мову республіки проживання. Без української не можна було стати директором заводу, вчителем, лікарем або поштовим службовцем. Доводилося складати іспити спеціальним комісіям. Друга причина - масова неписьменність. Більше половини країни за лікнепівською партою вперше оволоділи писемністю, а не замінювали її на іншу. Переучувати ж завжди важче, ніж вчити заново. Нарешті, все проводилося централізовано і без критики курсу партії. Галан і Хвильовий, попри різне бачення українізації, діяли заодно в стратегічному напрямі.

Сьогодні нічого цього немає і навряд чи може бути в нашому суспільстві. Комуністичний послух меншості більшості закінчився, силові методи примусу пішли з гуманітарної сфери. Що ж робити? Залишити все на своїх місцях і пасивно спостерігати, який лінгвістичний шлях вибере більшість? Ні, звичайно. Але працювати в напрямі українського мовознавства треба інакше, ніж вчора і сьогодні, радіючи, що президент і прем'єр-міністр спілкуються з народом суржиком. Слава Богу, є безліч ідей, робіт і успішних практик з цієї проблеми, які щодня публікує преса. Ось тільки немає грошей, механізмів і державної волі для їх впровадження. Ми йдемо вниз сходами прогресу, а значить, частка і доля української мови буде прямо пропорційна розміру ВВП. Саме час братися за голову, не вважаючи цей жест ознакою паніки. Буде все добре з головою, буде все чудово і з мовою, яка загинається в нужді, як будь-яка жива істота.

Читайте также: І на європейському, і на азійському ринках є інтерес до української книги

ФОНЕТИЧНИЙ ЗВ'ЯЗОК ЗІ СВОЇМИ ТА ЧУЖИМИ

Історично склалося так, що розширення сфер використання української мови неможливо без скорочення галузей застосування російської. Лише кілька років тому цю проблему можна було розглядати поза політикою, навіть поза ідеологією. Але коли почалася анексія Криму, тобто збройне захоплення територій, і війна на Донбасі, де російська мова стала відмітною ознакою агресора, лінгвістичний підхід втратив актуальність. Так само, як німецька, що багато в чому схожа з ідиш, стала для євреїв асоціюватися з насильством і людиноненависництвом, так для українців від російської мови знову повіяло смертю. До цього часу, попри співпрацю в різних сферах, євреї протестують проти будь-якого звучання німецької в кнесеті, навіть якщо вона виходить від Ангели Меркель, зовсім не причетної до Голокосту (маю на увазі обурення під час її офіційного візиту в 2008 р.). Чи варто дивуватися, що і в нашому парламенті російську мову будуть теж ототожнювати зі зрадою. Чим довше триватиме війна, тим гостріше стане неприйняття російських слів. Справа тут не в мові і політиці, а в інстинкті самозбереження, властивому кожному народу. Хочеться, щоб у важкий час державні рішення ухвалювали свої люди, а не загарбники, які володіють мовою міжнаціонального спілкування. Така от нефілологічна дійсність.
З іншого боку, є суспільний запит на поширення українських ідей в російськомовній формі. Важко достукатися до розуму і сердець людей без досвіду, схожого з місіонерським, які по-різному говорять. Speak your Language, говоримо вашою мовою - принцип прозелітів, тобто священиків, які обертають людей у свою віру. Якоюсь мірою всі носії українського історико-культурного коду повинні запозичити у прозелітів здатність просувати свої цінності в чужорідному середовищі, знаходити друзів і розширювати їхнє коло навіть у ворожих таборах. Для цього однієї української мови мало, потрібна російська, болгарська, гагаузька, молдавська, угорська, чеська... Тому українська книжка російською може виявитися кориснішою для країни, ніж така ж українською. Головне, щоб книжка була наша за духом і суттю.

У світі бурхливих інформаційних потоків і прискорених ритмів життя роль мови вже не та, що була 100 років тому. Раніше і говорили повільніше - науково підтверджений факт. Сьогодні зрозуміти або донести смисли важливіше за їхнє лінгвістичне оформлення. Проте національна культура і мова залишаються найважливішою і нерозривною ознакою держави. На нашому континенті є чимало країн, сформованих завдяки лінгвістичній і ментальній спільності. Чехія зі Словаччиною розійшлися на цьому ґрунті. Майже 200 років фіни йшли до державного фінського, переживши цілу епоху «мови ворожнечі». Ми не виняток в історії націй і держав. А значить, треба користуватися досвідом інших, розуміючи, що там, де діє любов, красномовне мовчання.