Кожне суспільне потрясіння неодмінно змінює словник. Війна, звісно ж, не виняток. Зараз навіть у мирних містах фронтове "плюс" поступово витісняє офісно-міжнародне "ок". Говорити "останній" у певних спільнотах стає просто неввічливо, прийнятніше казати "крайній". Подекуди про побутові травми кажуть жартома: ну я й отрьохсотився (від іще афганського "300-й" – поранений). Усі ці мовні зрушення мали б уже просто зараз вивчати соціолінгвісти, збираючи щедрі врожаї матеріалу для дисертацій. Процес, зрештою, природний, і дивуватися тут нічому.

Інша річ – медіа. Тут не вщухають дискусії про неприпустимість "мови ненависті", бо з нею, мовляв, вам ніколи не побачити свободи слова. Йдуть авторитетні посилання на стандарти світових медіа, заклики до відстороненості й об'єктивності. Усе б нічого, якби йшлося про тренінґ для українських журналістів, які зібралися їхати до Сирії чи Афганістану, де, перш ніж писати, справді треба глибоко вивчити природу тамтешніх протистоянь. Інша річ – у себе вдома. Хіба ми не знаємо, хто є хто, не бачили ворога, не розуміємо, хто пішов на нас війною? Та це розуміє і багато хто за межами України. Просто часом зручно кивати на стандарти й не брати на себе відповідальність, прикриваючись нібито професійною етикою, а насправді небажанням називати речі своїми іменами.

Пітер Дікінсон на сайті Atlantic Council пише: "Якби хтось намагався повідомляти про "підтримані німцями сили" в окупованій нацистами Франції або "прорадянські сили" під час Празької весни, то такі повідомлення були б відкинуті або як безнадійно дезінформативні або як глибоко нещирі... міжнародні ЗМІ відіграли ключову роль у створенні двоякості, яка зробила російську гібридну війну успішною".

Бог із ним. Людям західного світу часом важко зрозуміти справжні масштаби російської загрози, вони схильні тішитись якимись плюшевими пацифістськими ілюзіями про те, що "важливо зберегти діалог", "2017 року в РФ будуть вибори, отже, все ще може змінитися".

Це легко говорити із власної зони комфорту – бути friendly до велетенської країни, яка начебто "завжди мала геополітичні інтереси в Східній Європі". Та для чого морочити голову тут, в Україні? Ми ще на Майдані переконалися, що ненасильницький спротив – це не про нас. І ми далекі від тотального виконання Христової заповіді про любов до ворогів і благословення тим, хто нас проклинає. Отже, війна. А в неї є свої неписані закони. Щоб убивати ворогів фізично, треба спочатку дегуманізувати їх словесно. Люди йдуть на фронт воювати із сепаратистами, терористами й окупантами. І спроба замінити ці словами якимись іншими, "наближеними до стандартів" – перший зрадницький крочок до капітуляції, до демотивації тих, кому не забракло мужності взяти в руки зброю.

Більшовикам та їхнім "інтернаціональним" союзникам у Першу світову легко було агітувати проти війни, цілі якої, хоч і пафосно, обставлялися та благословлялися священиками по обидва боки фронту, залишалися малозрозумілими – "сєрмяжную рать" гнали битися за якісь чужі землі й імперські інтереси. У нашій же ситуації пафосу якраз мінімум: необхідність боронити свій край – це річ майже інстинктивна, вона не потребує якихось заскладних пояснень і "політроботи". Отже, наша так звана мова ненависті не вигадана "австрійським Генштабом" чи "американськими радниками". Навпаки, офіційна мова у нас вельми й вельми цнотлива: "антитерористична операція проти незаконних збройних формувань". Так, ніби йдеться про перестрілки поліціянтів із наркокартелями десь у латиноамериканських фавелах. Але коли "припече", то й президент особисто везе із собою уламки російських боєприпасів, щоб показати всьому світу, хто ж насправді воює проти нас.

Коли міжнародні ЗМІ пишуть про теракти, організовані ісламістськими екстремістами, то вже меншою мірою дбають про стандарти. Бо розуміють, що йдеться про загрозу цивілізованому світові від сучасних варварів. Та чи складно довести варварство наших ворогів? Совкові ретрогради, які невипадково назвали свої каральні органи на пізньосталінський манер "МГБ", навіть не прагнуть будувати якесь своє особливе майбутнє, а скочуються на роки й роки назад. Коли кажуть, що спустошені окуповані території Донбасу повертаються на 90-ті, то дуже помиляються. Характер стосунків – від привласнюючого господарства в економіці (збирання й полювання тут орієнтоване на копанки та залишки металобрухту на розграбованих ущент заводах) до збройних "розборок" між місцевими вождями (озброєними, щоправда, не дрючками, а доволі сучасною зброєю) – вказує на те, що ватажки самопроголошених "республік" під диктовку Росії насаджують якусь проміжну ланку між первісним і рабовласницьким ладом.

Дмитро КРАПИВЕНКО, "Тиждень"