Україна в моєму світосприйнятті завжди вирізняється своїм гумором і веселою козацькою впертістю.

Чому ж тоді майже всі нові українські фільми вирізняються своєю глибокою розпукою, плачем і скиглінням. Подивився- і не хочеться жити.

Це спеціальний новий жанр?

Типу як "українське поетичне кіно", тільки "тисяча і одне українське нещастя"? (спеціально пояснюю, що вираз "українське поетичне кіно" тут вжито як ознаку вдалого "бренду чи жанру для порівняння із невдалим брендом чи жанром)

Хто хоче таке дивитися, чи повести дітей на сеанс?

Читайте також: 11 міфів про Гуцульщину

Щоб настрій впав і ніколи вже не піднявся?

Продюсери, режисери і сценаристи, де ви це все знаходите серед всіх можливих варіантів? Типу "говорили -балакали, потім сіли ,заплакали".

Чому головним героям і всім іншим 3,14здєц приходить ще перед початком фільму? Щоб глядачам він прийшов після?

Це саме точно спостерігаю весь час на фронті.

Хлопці кажуть (майже дослівно): "Як приїдуть до нас артисти, як заспівають про тугу і загибель, про плачі і горе, то і так тут тяжко, а потім ще тиждень ходиш і жити взагалі не хочеться!"

Читайте также: Киевлян приглашают протестировать новые указатели в метро

Плачі - це мистецтво слабких і нещасних.

Українці не такі.

Невже це треба додатково пояснювати?