Завдяки стипендії уряду Її Величності цей академічний рік я проводжу в Англії, вивчаючи державне адміністрування у King's College London - одному із двадцяти кращих університетів світу.

Навчання у Британії являється настільки інтенсивним, що побоюєшся після повернення розповідати хіба що про те, яка у нас красива бібліотека, і сипати занудними теоріями урядування замість яскравих історій студентського життя. Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише секретар Ради cамоорганізації населення Сихівського району м. Львова Андрій Бережанський.

Проте ці теорії справді варті недоспаних ночей і прийнятих таблеток (легальних). Я свідомо обирав державне урядування, а не, здавалось би, більш привабливий курс політичної економіки, адже останній, при всій повазі до напрямку, дозволить розібратися у поглядах Адама Сміта на ідеї Джона Локка. Та яким чином це допоможе розгледіти ефективність Володимира Гройсмана із партії Петра Порошенка?

На моє переконання, ефективність є ключовою вимогою до політиків. Проте, якщо вони у нас на ній сконцентруються, то отримають у бюлетенях хіба підтримку рідних й близьких. Відповідно, поки депутати фокусуватимуться на власній героїчності та державно-опікунському хисті, потребу ефективності було б корисно спроектувати на урядовців. Відділити їх від емоцій політичного процесу і вимірювати результати не болем за Україною, а зменшенням болю українців.

Ключовим показником ефективності урядування є повноцінність імплементації реформи. Державне адміністрування (Public Policy) є відносно молодою наукою - сьомий десяток пішов. Але за цей час чимало вчених досліджувало реформаторські спроможності урядів та дійшли до висновку, що політична система є настільки складною й заплутаною штукою, що коли реформа працює хоча би якось - це уже неабияке досягнення урядів. А ще, перемога стає реалістичнішою тоді, коли скоріш за все не до кінця продумана та кострубато ініційована реформа доводиться до ладу уже в процесі її виконання.

Для мене це є ілюстрацією двох наших популярних #зрад:

1. Чому "старі" так ні холєри і не зробили;

2. Чому "новим" ні чорта не вдається.

У першому випадку 25 років незалежності не ознаменувалися проривними реформами, оскільки політики чітко бачили (а може, й читали наукове підтвердження), що нічогонероблення тримає в кріслі довше, аніж найправильніші ініціативи - усім відомий факт і без англійських університетів. Але що важливо додати, що часто втілення навіть найбільш просвітлених ідей верхів може впертися у недолугість або небажання низів. У так облюбований нашою пресою та експертами "спротив системи". Хоча він не є унікальним українським явищем - це невід'ємна (від того не менш сумна) складова урядування, де чужі вчинки стають твоїми гріхами.

У другому випадку слід не забувати, що нові обличчя політики є у першу чергу політиками, а уже потім обличчями. Тобто, що навіть коли корупційні апетити цих осіб будуть близькими нулю, це далеко не означатиме, що ефективність їх кроків одразу наблизиться "десяточці". Врешті, сьогодні їх ключова проблема - це рейтинг на рівні статистичної похибки. Проте постійне бідкання цих людей на це невід'ємне - спротив системи - то наче б вчителька перших класів аргументувала невміння своїх учнів читати й писати тим, що вони неслухняні, і їх увагу складно зосередити на навчанні. А взагалі, вона дуже хороша, має червоний диплом і купу підписників (Word провокативно пропонує замінити на "підлизників") у Facebook.

Останнє, до слова, нині стало ще одним болем політичних голів, бо їх діяльність цілковито перейшла під "патронаж" медіа-простору, де, як відомо, домінує негативна інформація. Тобто ми, як і завжди, бачитимемо у новинах більше зради у діях політиків, а вони, в свою чергу, розроблятимуть програми не із сухим прицілом на результат, а у рамках того, як ці дії зіграють у медіа.

Те, що об'єднує розчарування у нашому політичному минулому та сум стосовно його майбутнього - це вплив системи, або інституцій. Ми бачимо систему як деперсоналізоване зло, яке може та повинен із легкістю подолати один із 450 котигорошків, варто лиш цього захотіти. Тенденція бачити політику крізь призму імен, а не посад й організацій не є виключно українським явищем. Вона повноцінно обґрунтована у достатній кількості наукових праць. Проте в Україні цей зсув із інституцій до персоналій відбувся із дуже вже із козацьким завзяття. Хоч бери і забороняй називати президентів та міністрів по прізвищах, аби ми тверезіше розуміли, що є можливим на тому чи іншому рівні і який вплив середовища на сам процес - чого вимагати, вдаючись до протестів, а що, хоч застрелься, є неможливим через ті чи інші причини.

Повертаючись до думки Томаса Біркленда, що проблема реалізації реформ полягає у складності політичної системи (а не лише, відповідно, "руках із одного місця" чи припущенні, що нам пороблено) та цитати із Аарона Вільдавсього і Джефрі Прессмана, що сам факт досягнення урядами хоча б якихось результатів - це вже дуже крута річ, напрошується висловлювання видатного чеха Вацлава Гавела, що "п'ять років помилок краще п'ятдесяти літ саботажу".

Читайте також: На Хмельниччині чиновники влаштували пафосне свято з нагоди появи одного холодильника

Проте чим політична думка відрізняється від політичної дійсності, це тим, що у нас п'ятирічка помилок не протягне й половини свого терміну. Після ціни, яку народ заплатив під час Євромайдану, нові українські політики стали канатоходцями, де навіть легка помилка веде до суттєвого падіння підтримки. Це абсолютно природна реакція суспільства після революції. Та, на прикрість, прочитавши за цей семестр десятки кейсів, я не побачив жодного, в якому б успіх досягався не методом спроб та помилок, а пострілом у "десяточку" із першої спроби. Тобто, нічого не робити їм справді безпечніше, аніж братися за реформи.

Врешті, і надмірна корумпованість нашої еліти - це наче погані дороги, які постійно розмиває снігами та розбиває транспортом. Їх можна скільки завгодно латати, зносити й заливати наново. Проте результат не зміниться, допоки увага не буде скерована на якість та склад асфальтної суміші.

Нині Україна знаходиться у ситуації, де, відповідно до основ нашого університетського курсу, для ефективного урядування потрібно робити, ймовірніше за все, помилкові кроки, і виправляти їх уже по ходу дій. Тоді як для перемоги на наших виборах слід позиціонувати себе альфа-самцями (О. Хакслі був сексистом, бо не описав альфа-самок?), що мають експрес-рішення усіх так остогидлих проблем. Вибори настільки підігрівають передчуття швидких й кардинальних змін, що після них політиками складно вгамувати емоційні очікування народу (ними й ж "вимушено" сформовані) та взятися до повсякденної адміністративної рутини. Навіть якби справді захотіли. Окремо не менш хижий вплив на наші кроки має та призма, через яку розглядаємо Захід із місцевих медіа, оскільки бачимо їх повсякденне урядування як суцільну казку, не вникаючи у те, як вона творилася чи що у медалі на звороті.

Читайте також: Дзеркало на роздоріжжі: Україна на вістрі європейських трендів

В результаті виник підхід, де обрані українським народом не можуть робити помилок - єдино хіба з метою зрадити український народ. Однак урядовці, котрим заборонено помилятися - це популісти, які більшість часу приділятимуть приховуванню помилок, а ще краще - уникненню дій. Тобто питання "де пенсії й зарплати, що ви обіцяли?" є абсолютно коректним та послідовним, бо обіцяли ж. Але не менш вірними й актуальними є відкрите запитання, як вигравати вибори політикам, що хочуть мати більш приземленні та здійсненні програми; як їм, працюючи у політичному середовищі із неймовірним спротивом системи абияким діям, мати не лише бажання змінювати, а й дозвіл виборців витратити на це п'ять років помилок та нових спроб. Сподіваюсь, відповідь на це запитання отримаю у другому семестрі.