Рускоговорящі навмисне нагнітають свої емоції щодо закону про мови, який ще не прийнятий. Але вже натяки про 1937 рік, а хтось каже, що піде вішатись, поки за ним не прийшли (хто має прийти і чому?), хтось меле маячню (а нас шо –  в топку?), хтось лякає страшною лютою і непримиренною Ніцой, комусь вона уже сниться в жахливих нічницях і т. д. Хтось уже лепече, що новий закон веде до розколу країни. Якого розколу? Русифіковані міста відокремляться від українських сіл?
Оце роздряпування невидимих ран особливо вражає. Бо ран ще нема, а вереск, як у великодніх поросят.

А ще віщують занепад україномовної преси і що глянцеві україномовні журнали не виживуть. Як же виживають глянці у тих націй, які вдесятеро менші за чисельністю від українців? Як там з глянцями в Данії, Норвегії, Фінляндії, Словаччині, Хорватії? А в Прибалтиці? А в Ісландії?

Там навіть серіали чудово виживають рідною мовою. Ісландія з населенням 250 тисяч продукує фільми і серіали, які й Росія купує і дублює.

Читайте також: По поводу закона о государственном языке

А де ви були всі, такі стурбовані, коли приймався закон Гадіка-Підрахуя? Хтось із вас десь пікнув? Хтось волав, що аборигенів затискають?

Ні, вам було комфортно. Вам завжди було комфортно. І тоді, як українських фільмів не було взагалі, і тепер, коли більшість із них і далі російською.

А коли ми починаємо протестувати проти того, що українською мовою відмовляються обслуговувати в крамницях чи кафе, то нащадки «асвабадітєлєй» радять нам тупо не ходити туди, де нас принижують. Бо іншого виходу вони для нас не бачать. А це все одно, що загнати нас у наше українське гетто, як негрів. Чорні ходять у свої заклади, білі –  у свої. І всім дуже комфортно.

Після століть тотальної русифікації закон про українську мову мусить бути тільки радикальним і не поступливішим, ніж у Франції чи Польщі, хоча вони й близько не пережили того, що ми.