Я розумію, що в кожного свій досвід і свої вавки, але чомусь усі дискутанти, які пишуть про те, що прийняттям того чи іншого закону не зробиш українську мову привабливішою, забувають про те, що це й не є основна ціль закону – робити привабливішою. Основна ціль – надати українській мові де-юре і де-факто статусу державної і необхідної для використання в державних справах (чого реально не існує).

Читайте також: Учіть українську: три етюди про мову

Не можна примусити поважати мову того, хто її категорично і показово не любить чи принципово не хоче вчити, але можна примусити поважати закон, за недотримання якого передбачена певна відповідальність. А помилки, недосконалості чи надмірності закону можна виправити, було б бажання й усвідомлення.

Пишу це як людина, яка виросла і живе в переважно російськомовному (бо престижному) районі Львова, де в часи дитинства мого сина перше, що йому довелося сказати в пісочниці, було "нє нада", бо інакше його не розуміли. І жодна зі присутніх там російськомовних мам не сказала своїй дитині, як я своїй, що "не треба" – це так українською звучить російське "нє нада", бо вони вважали, що це зайве для їхніх чад знання.

Кожна мова насправді існує для порозуміння. У випадку, коли співрозмовники розмовляють різними мовами, вони зазвичай шукають мову порозуміння. Закономірно, що людина, яка не знає української, не вибере її мовою порозуміння, бо часто-густо вважає, що всі й так мусять знати російську, але "випендрюються". Без цього закону українська мова ніколи не позбудеться в певної категорії наших громадян статусу "зайвих" знань чи чийогось приватного "випендрювання".

Читайте також: Закон про державну мову: спокій і опанування в Україні

У мене багато російськомовних друзів, із якими ми поважаємо одне одного і прекрасно розуміємося без перекладу, але що робити із тими не-друзями, які категорично і принципово не готові розуміти мене українською там, де я мала б мати на це право – кожного разу переходити на "нє нада"?