Вже минуло три роки з моменту перемоги Революції Гідності на Майдані. Але чи була то революція, чи продовжується вона зараз і чи здійсниться революція як така?

Що таке соціальна революція?

Соціальна революція є усвідомлювані в суспільстві через тривалий революційний наратив/дискурс як бажані та позитивні принципові зміни цього суспільства, що здійснюються в спеціальній революційній, тобто тривало змінюючій суспільні правила та закони, практиці, в ідеалі універсального спрямування, тобто які виходять за межі одного суспільства, які відбуваються в короткий за мірками історії проміжок часу, в ідеалі протягом життя одного покоління людей.

Успіхом соціальної революції є визнання наступним поколінням людей її як позитивної з дистанції майбутнього.

Зі змістовної точки зори соціальна революція є можливою в тому суспільстві, інтелектуали та переконані ними правлячий клас та громада якого вважають революцію способом розвитку цього суспільства. Це відбувається в тих суспільствах, де постійно чи повсякчас відбувається сповільнення розвитку, зниження ефективності соціальних інститутів та створюються бар'єри вертикальної соціальної мобільності на тлі певної інтелектуальної свободи, яка дозволяє розробляти інтелектуалам та благородній меншості правлячого класу механізми пришвидшення розвитку, нові ефективні соціальні інститути та способи подолання бар'єрів вертикальної соціальної мобільності.

З формальної точки зору соціальна революція є дотримання декількох установок:

1) Радикальність суспільних перетворень, яка пов'язана з глибокими інституційними змінами і з очевидними змінами соціальної структури суспільства;

2) Відновлення справедливості та люстрація правлячого класу - зміщення старих кадрів і прихід нових з обов'язковим покаранням представників правлячого класу (в контексті гуманізації - не обов'язково фізичним знищення, але втратою влади, власності, статусу, іноді свободи і навіть громадянства);

3) Зміна міжнародного буття суспільства - зміна геополітики, зміна місця у світі, зміна рівня світових домагань і т.д.

4) Зміна основних правил суспільного існування - Конституції, релігії, міфології;

5) Зміна символічного простору існування - календаря, пам'ятників, символів, героїв і т.д.

6) Зміна способу роботи зі знаннями - наукова революція та революція в освіті;

7) Зміна творчої сфери - мистецька революція;

8) Зміна повсякденності, перш за все, через зміну наративу повсякденності у традиційних ЗМІ та через появу нових форматів комунікації, включаючи інноваційні (нині це Інтернет-видання, соціальні мережі тощо);

9) Зрештою, виникнення нової філософії, яка рефлексує революційні зміни через революційний дискурс, постійно корегуючи повсякденний наратив революції, та задає просторові рамки (універсалізація) та часові межі (стратегічність) революції.

В цьому контексті розрізнення наративу та дискурсу революції є принциповим. Наратив є формою оповіді щодо процесу, що включає повсякденність та емоційність, і постійно дотримується певних мислительних установок. Дискурс є відрефлексованим та концептуалізованим видом наративу, який використовується в науці та філософії для самоусвідомлення, осмислення та проспектуалізації і водночас оцінок та корекції наративу.

Дуже часто, і наша академічна спільнота тут не виняток, наратив плутають з дискурсом, розуміючи так, що мислительні установки наративу це і є вже рефлексивний концепт, що абсолютно невірно. Відтак, як свідчать мої сутички з академічними філософами, революційний дискурс намагаються редукувати до інтерпретацій подій Майдану 21 листопада 2013 - 21 лютого 2014. А це всього лише революційний наратив, та й то в його початковому вигляді. Бо Майдан як Євромайдан та Революція Гідності, при всій повазі до нього, не містив всіх мислительних установок і тим більше не був достатньо глибоко та широко концептуалізованим, щоб претендувати на роль дискурсу революції. Сам же революційний дискурс навіть досі не допрацьований.

Більше того, революційний дискурс має накладатися рефлексивно поверх націоналістичного, імперіалістичного та ліберального-демократичного наративів. Причому саме відсутність революційного дискурсу дозволяє представникам якогось з наративу виступати з фанатико-нерефлексивних позицій. Тобто якщо ти по наративу не націоналіст, то імперець-москаль, запроданець Росії. Чи якщо ти по наративу ліберал-демократ, то обов'язково маєш бути націоналістом, бо де ж твій патріотизм. Конструктивістський же дискурс, справжній дискурс нинішньої революції, взагалі вважається чимось утопічним, бо досі не має свого публічного наративу. Причому ця проблема академічними філософами не рефлексується - будучи самі нерефлексивно зануреними в певний наратив, вони щиро вважають його революційним дискурсом.

Євромайдан це був певний наратив, що мав початкові явно виражені публічні установки на зміну міжнародного буття суспільства. З початком же кривавого протистояння після прийняття диктаторських законів в Парламенті від 16-го січня 2014-го року Євромайдан перетворюється на Революцію Гідності і відповідно додає публічні (що існували до цього неявно) установки на суспільні модернізаційні перетворення та люстрацію правлячого класу, тобто розширює рамки наративу.

Майдан формально завершується 21-го лютого 2014-го року цими трьома установками (1-ою, 2-ою та 3-ою в запропонованому вище переліку). Решта мислительних установок революції з'являються, а згадані три наявні розширюються та уточнюються, в наративі революції вже після цього. Водночас до революційного дискурсу публічна дискусія в Україні так і не піднімається - олігархічні ЗМІ все топлять в наративі повсякденності.

Читайте також: Стратегія громади у війні з Росією та у внутрішній антиолігархічній війні

Чи була революція в Україні?

Це не просте питання. "Була чи не була революція" як питання потрібно чітко означувати в часових проміжках.

Що відбулося протягом часу між 21-го листопада 2013-го року та 21 лютого 2104-го року в Україні? Є дві відповіді. Перша відповідь - Революція Гідності. Її дають революціонери-українці, російські ліберали та міжнародна спільнота поза дією російської пропаганди. Друга відповідь - збройний переворот, після якого до влади прийшла бандерівська хунта. Таку відповідь дає російська влада, контрреволюціонери-українці, росіяни та іноземці під дією російської пропаганди.

Сама відповідь на питання, чи була революція в Україні, є означенням приналежності чи неприналежності до революційного наративу.

Сьогодні ми можемо фактологічно довести - революція в Україні почалася, досягла дуже небагато, але під військово-економічним, прямо корупційним, міжнародним політичним тиском Росії була згорнута українським правлячим класом.

Контрреволюція в квітні 2016-го року призвела до реставрації антинародного режиму, подібного до режиму Кривавого Президента, який в деяких своїх проявах навіть більш цинічний, більш жорстокий та більш беззмістовний.

Ми можемо констатувати такі успіхи Революції Гідності:

1. Асоціація з Європою (і досі планований псевдобезвізовий режим).

2. Зменшення впливу Росії в Україні, частковий розрив економічних відносин з Росією та переорієнтація економіки на інші, зокрема європейські, напрямки.

3. Часткова, значним чином позірна, реформа поліції.

4. Часткова, значним чином позірна, судова реформа зі змінами Конституції.

5. Зруйновані пам'ятники Леніну і в символічному плані здійснена спроба відходу від СРСР.

Причому, більш-менш очевидних і важливих успіхів тут саме два перших. Ще дві це так би мовити те, про що ще можна хоч якось говорити як про успіх. Спроба завершення руйнування радянського наративу без дискурсивної рефлексії та просування суті революції прямо і відкрито утверджує націоналістичний наратив. Можливо це правильно під час війни. Але з перспективної точки зору це фактично є недосконале і непослідовне руйнування - радянські символи нерефлексивно заміщаються націоналістичними символами, теж доволі суперечливими і контраверсійними. Революційні символи не можуть бути надбані в цьому процесі, бо сама революція не відбулася.

Решта спроб реформ та псевдореформ виглядають дуже сумнівно, щоб записувати їх в успіхи. Особливо скандальною виглядає заблокована конституційна реформа в Україні, яку можна розглядати як найбільшу перемогу Росії, вкупі з такими ж перемогами - окупацією Криму та частини Донбасу.

Натомість список невдач та поразок Революції Гідності значно більший:

Читайте також: Антинародний режим і що з ним робити?

Війна

1. Втрата Україною Криму та окупація Донбасу з перспективою його втрати або інтеграції до України в якості токсичного активу.

2. Відмова України вести війну з Росією і потрапляння в ситуацію жорсткого зовнішнього геополітичного управління через різні формати перемовин (мінський, нормандський та інші оказіональні формати).

3. Безперспективність АТО, відмова від юридичного оформлення окупованих територій, відмова від військового стану.

4. Власне "Мінські домовленості", які дозволили відновити українську армію (для відсічі сепаратистам, але не для відвоювання територій шляхом війни з Росією), але водночас дозволили Росії здійснювати міжнародний примус України до компромісу на її умовах.

5. Контрабанда на крові з окупованою територією Донбасу та Кримом.

6. Продовження економічних відносин з країною-агресором Росією, в тому числі у військовій сфері.

Політико-правова система

1. Укладення владою олігархічного консенсусу, який заблокував можливість деолігархізації, демонополізації та модернізації економіки.

2. Фейкова спроба децентралізації та втрата конституційного суверенітету українською владою всередині так званого Мінського процесу, що великими надзусиллями громаді вдалося зупинити шляхом повного блокування конституційного процесу. Тобто, як результат - блокування конституційної реформи.

3. Фейкова реформа правової системи, люстрація якої виявилася заблокованою.

4. Відмова від правового покарання злочинців режиму Кривавого Президента, що знищило довіру до нової влади.

5. Відмова від правової боротьби з корупціонерами, перш за все в Парламенті, не дивлячись на створення безлічі антикорупційних інститутів.

6. Відмова від розслідування корупції Президента, перш за все, офшорного скандалу та його бізнесової залежності від Росії.

7. Олігархічна контрреволюція в Парламенті, де-юре неіснуюча Коаліція, незаконно обраний Уряд з некомпетентним Прем'єр-міністром.

8. Бездарна люстрація поліції, яка призвела до зростання злочинності.

Економіка

1. Постійне погіршення економічної ситуації, збільшення зовнішнього боргу аж до часткової втрати суверенітету над власним ВВП на майбутнє.

2. Катастрофічна девальвація національної валюти.

3. Руйнування української банківської системи і зростання впливу російських банків.

4. Зростання цін та приховувана інфляція.

5. Підняття тарифів в умовах олігархічної монополії, яке посилює олігархічну експлуатацію громадян у використанні ними інфраструктур енергоносіїв.

6. Нищення середнього класу через проект Уряду "3200" вкупі з податковими новаціями.

Справжня люстрація не відбулася, колаборанти минулого режиму не покарані, війна не виграна і перспектив закінчення не має, корупція ще більше зросла, олігархи, що втрачають на тлі економічного відкату та війни, посилюють експлуатацію громади і частково компенсують втрати.

Окрім того, в Україні навіть не поставлено на дискурсивному рівні питання про наукову, освітню та мистецьку революції, про революцію повсякденного наративу та про філософську революцію.

Революція в Україні по суті тривала до осені 2015-го року. Але з квітня 2106-го року після контрреволюційного перевороту в Парламенті відбулося блокування революційних змін і повернення до минулого.

Впевнено можна сказати, що спроба революції в Україні була, але революція не відбулася. Результати невеликої і нетривалої революції українським правлячим класом мінімізовано через Контрреволюційну Реставрацію.

Єдиний революційний простір, де громада якось протидіє, - це ЗМІ, соціальні мережі та немасові акції громадських протестів та блокад.

Недоведені до кінця революції не приносять народу, що спробував її проводити, нічого хорошого. Такі недоведені революції швидко забуваються, сподівання світу на революційний народ перетворюються на світову зневагу до такого народу. Народ, що виявився не здатен довести до кінця свою революцію, віддається на поталу іншим народам.

Читайте також: Олігархічний парламент та некомпетентний прем'єр-міністр України

Чи відбувається зараз революція в Україні?

А може ну її, цю революцію? Ми спробували, не вийшло. Може давайте зосередимося на еволюції, тобто на повільних реформах. Може плюнемо на цю боротьбу з корупцією, купа народів живе з корупцією, і краще за нас живе?

От тільки фронтирний статус України не дасть нам існувати навіть з десяток років. Фронтирна країна може існувати лише за рахунок Перманентної Революції, яка постійно відновлює рівновагу між зовнішніми геполітичними впливами всередині країни.

Якщо тільки фронтирна країна припиняє революційні зміни, потужні сусіди одразу ж руйнують рівновагу - створюють корупціогенну олігархію, здійснюють інформаційну та культурну експансію і з часом розривають країну на шматки.

Подивіться на історію України - ми постійно долучалися до чужих цивілізаційних чи геополітичних проектів і через деякий час були змушені вичавлювати з країни залишки чужих цивілізацій.

Єдиний спосіб існувати для України без революцій це перевезти всіх українців куди-небудь до Австралії, а цю територію віддати росіянам та полякам. От тоді можна буде там, серед кенгуру, творити український дзен.

Тому революція для України це карма Фронтиру. Це дуже подібне до того, як імператор це прокляття великої Росії, яка без єдиного авторитарного центру розпадеться. Щоб не розпастися, авторитарний центр має синхронізувати зміни по всій території Росії. Україна так само має інше прокляття - урівноважувати (не синхронізувати, бо це неможливо) зовнішні впливи всередині своєї країни. Для урівноважування постійно потрібні соціальні інновації, а це вимагає неперервної соціально-філософської роботи.

Сьогодні українська революція бродить в науковому, філософському та мистецькому середовищах, бореться за своє існування в повсякденному наративі ЗМІ, нуртує в соціальних мережах та колобродить в партизанських антиолігархічних та антивладних громадських рухах.

Концептуальна революція. Академічне наукове та філософське середовище відмовилось від революції в своїх керівних установках, і лише молодь намагається стимулювати революційний дискурс. Водночас антиреволюційні контрдискурсії поглинають цей революційний дискурс і не дозволяють йому існувати академічним чином. Відтак наукова та академічно-філософська революція поки що можлива лише за умов кадрової люстрації в науці та в академічній філософії.

Натомість клубні середовища концептуальної роботи повністю вичавили свій пасіонарний потенціал на активну фазу революції та на війну. Середовище гуманітарного революційного дискурсу стало дуже обмеженим, маргіналізованим і опинилося в ситуації декількох потужних викликів: 1) відмова бізнесу навіть від позірного фінансування (всі гроші пішли на війну та на виживання бізнесу); 2) ігнорування академічною спільнотою перетворилося на пряму протидію, яка зрозуміла небезпеку його існування для своєї перспективи; 3) ігнорування ЗМІ, які підтримуючи наратив повсякденності, цілеспрямовано відмовилися від інтелектуалізації чи навіть концептуалізації. Середовище гуманітарного революційного дискурсу зараз всерйоз обговорює різні способи внутрішньої еміграції аж до створення інтелектуальних монастирів.

В сфері мистецтва революція не відбулася і її необхідність не заявлена концептуально. Інакше кажучи, революційного мистецтва, на яке всі ми сподівалися, в Україні не сталося. Тут можна назвати багато причини - війна, організаційна слабкість мистецьких середовищ, руйнування бізнесу, загальна соціальна депресія та апатія, пов'язаний з цим еміграційний відтік і т.д. Але нічого такого, що хоча б претендувало на світовий шедевр українці поки що так і не створили. Якщо подивитися на досвід Великої Французької чи Більшовицької революцій, то це все ще може попереду. Але в академічних та мистецьких середовищах відбувається саме бродіння, а не спроби революціонізувати мистецький наратив.

Революція наративу повсякденності. Перший новий за форматом телеканал (5 канал) з'явився ще в часи першої Помаранчевої Революції та став ініціатором цілої плеяди так званих гібридних телеканалів ("Еспресо", "News One", "112 Україна", "Громадське ТБ"). Ці гібридні телеканали досить довго були спрямовані саме на продукування революційного наративу. Водночас їх олігархічне здебільшого походження, відсутність аналітичної рефлексії та прямий тиск антинародної влади призвів до блокування революційного наративу. Час від часу події війни та події громадського протесту змушують ці телеканали відновлювати революційний наратив, але лише за рахунок запрошених гостей. Формати телетрансляції дозволяють перебити будь-яку значимий аналіз політичними оцінками, заявами, скандалами і т.д. Деінтелектуалізація гібридних форматів дозволяє упосліджувати аналітику та стратегічний підхід.

Партизанська революція. Періодичні протести та блокади громадськості не є системними і не можуть претендувати на продовження революції. Вони призначені більше для утримання революційного наративу в суспільстві та для блокування аж зовсім нахабних та цинічних дій влади та олігархату. Партизани зберігають революцію та підтримують революційний потенціал, але вони самі по собі нездатні відновити революцію.

Для справжньої революції потрібні чотири речі - революційний концепт, мережева революційна організація, революційна дія на тлі її підтримки революційним наративом та інтелектуальний центр рефлексії революційного процесу. Такий інтелектуальний центр має бути неполітизованим, не йти у владу, і займатися смисловим управлінням революції, корегуванням революційного концепту, критикою революційних дій, пропозиціями по революційній реорганізації.

Отже в ситуації Контрреволюційної Реставрації існують сфери, де тліє революція, але вони неспроможні самі по собі без соціальної енергії громади відновити революцію.

Чи буде новий виток революції в Україні?

Поки що ситуація виглядає так, що всі жертви були даремні, і революція зазнала поразки.

Ні успіху в революції, ні перемоги у війні. Ні в Європу, ні в Росію. Ні в майбутнє, ні в минуле.

Українці черговий в історії раз не бачать можливостей для одночасної війни з власним олігархізованим правлячим класом та з Росією для виборювання свободи.

Якщо це так, то треба зробити висновок. Може ми, українці, дійсно не заслуговуємо на власну державу?

Нічого ганебного в цьому немає. Ми так жили віками, досі ще живемо і якось далі будемо жити. Ну будемо потроху переставати бути українцями, вчити англійську та російську.

Може бути українцем це якесь прокляття?

Коли гречкосії ігнорують козаків та тримаються панів, які стравлюють козаків один з одним, то держави не буде, при всій повазі до гречкосіїв та козаків.

Найголовніше в оцінці перспективи нового витку революції - масштаб.

І цей масштаб дрібнішає саме тоді, коли не виконуються елементарні кроки революції. І французька 1789 року, і російська 1917 року революції швидко виконували протягом перших трьох років необхідні кроки люстрації, інституційних змін та військового захисту. І вже навіть під час цих років дискусії на масштабні теми не стихали, і потім після трьох років ці дискусії розгорталися в широкі процеси змін.

Українська революція 2013-2014-их років втратила масштаб дуже швидко, вже восени 2015-го року. До третьої річниці (в лютому 2017-го року) - Контрреволюційна Реставрація не тільки відбулася, але вже і встигла розчарувати українську громаду.

Сьогодні доводиться визнавати антиолігархічний партизанський рух громади революційним. Ганебне визнання дрібного масштабу. Але що поробиш.

Революційний дискурс універсального масштабу український правлячий клас на дух не сприймає.

Моя "Декларація громад людства" пропонувала саме універсальний масштаб. І саме цей масштаб був проігнорований фундаментально - ні аналізу, ні критики, нічого. Зеро.

Була ж можливість. Можна було не торгувати конституційним суверенітетом за кордоном під військовим тиском Росії, не намагатися маніпулятивно сформулювати нову модель олігархічного рабства під нового президента руками академічних правників. Можна було б справді створити конституцію майбутнього, де би самодостатні громади контролювали би державу та корпорації.

Не захотіли. Зробили те, що і завжди, - дрібне і мерзотне болото корупції, зради, кривавої контрабанди, торгівлі з ворогом і жебрацтва у Європи.

З цього дрібного масштабу не може постати універсальна революція. Більшість політиків, вчених, митців - контрреволюціонери.

При такому підході, навіть якщо ми знищимо всіх олігархів та корумпованих ними політиків, це нічого не змінить.

Революція це питання масштабу. Чим дрібніший масштаб, тим менше шансів у революції. Масштаб суспільної свідомості зараз зменшено до повсякденності дрібних конфліктів, скандалів, локальних зрад та дурнуватих ініціатив влади.

В повсякденний наратив зараз в принципі не можуть проникати революційні метанаративи універсального змісту та футурологічного спрямування.

Фундаментальний когнітивний бар'єр, створений постмодернізмом, - це зокрема заборона для проникнення метанаративів у наратив повсякденності.

Без антипостмодерністської революції повсякденного наративу нова революція неможлива.

Щоб в теперішньому змінювати майбутнє, потрібно змінити повсякденність.

Тому окрім роботи зі страхами в суспільній свідомості, проблема яких була викладена в попередній статті, нам потрібно відстояти головне революційне право - право на метанаратив у повсякденності.

Що ж торкається принципової можливості революції в Україні, то тут я маю сказати неприємну і мабуть сумну річ.

Україні для повільних еволюційних змін знадобиться декілька десятків років.

Але в України немає стільки часу - її розірвуть на шматки набагато раніше.

Єдина можливість Україні зберегтися на майбутнє це радикальна революція.

Тому вірити в Україну - це значить вірити в революцію.