Саме зараз, коли конфлікт між владою та громадою знову загострився, потрібно бачити ситуацію стратегічно. А з позицій стратегії ми можемо бачити фундаментальні стратегічні розриви між владою та громадою. Погляньмо на них.

Перший розрив. Мінський процес зайшов у глухий кут. Ні українська влада, ні російська влада, ні представники Заходу не бачать в ньому ані перспективи, ані альтернативи. Єдина функція мінського процесу – час від часу домовлятися про зменшення інтенсивності обстрілів та обмінюватися заручниками та арештованими. Але Росія та керовані нею російсько окупанти й колаборанти ОРДЛО продовжуватимуть обстріли з єдиною метою – постійно демонструвати українським владі та громаді те, що вони не контролюють цю територію і рано чи пізно змушені будуть домовляти з Росією на умовах Росії.

Український владущий клас нездатен до жодних стратегічних інновацій у процесі війни. Він постійно намагається перекласти зусилля досягнення своїх стратегічних інтересів на західних партнерів. Це не подобається Заходові й тому не матиме успіху.

В Україні виокремилися і суперечать одна одній дві взаємовиключні стратегії – 1) інтеграція мілітаризованого й антиукраїнського Донбасу в Україну та 2) сепарація мілітаризованого й антиукраїнського Донбасу з України.

Читайте також: РНБО вирішила припинити переміщення вантажів через лінію зіткнення

Тому громада вирішила взяти інноваційний процес в свої руки. Незалежно від того, що публічно заявляли учасники блокади (номінально то було питання про українських заручників), у стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом мала стратегічну мету продавити стратегію сепарації. Оскільки подальший конфлікт влади та громади веде до політичного хаосу, єдиний вихід – винести це питання на референдум, як власне це раніше і пропонувалося.

Другий розрив. Олігархічний консенсус масштабно суперечить інтересам української громади і загрожує економіці України набагато більше, ніж навіть млява війна в так званій зоні АТО. Владно-олігархічна контрабанда з ОРДЛО та з Росією, завищені й абсолютно несправедливі тарифи на електроенергію та опалення, які дозволяють олігархам наживатися та вочевидь давати владі відкати, є прямим результатом олігархічного консенсусу.

Єдиний вихід, який бачиться, доволі складний і дуже болючий для владущого класу – націоналізація СКМ та всіх інфраструктурних олігархічних підприємств, які є стратегічно важливі під час війни та подальше встановлення прозорих і справедливих тарифів для населення. Пан Ахметов має бути затриманий, проти нього має бути почато відкрите судове розслідування. Далі потрібно розпочати публічну комунікацію на громадянському (неолігархічному) телебаченні щодо питань, які порушені в статті "Три круга дотаций Рината Ахметова". Тобто має початися публічний демонтаж олігархічного консенсусу в монополізованій українській економіці.

Отже, у стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом мала на меті зруйнувати олігархічний консенсус.

Третій розрив. Конституційний процес в Україні заблоковано через прямі спроби українського владущого класу торгувати конституційним суверенітетом в рамках Мінського процесу. Водночас подальший політичний розвиток без фундаментальної конституційної реформи неможливий. Тож єдиний вихід, який бачиться, це прийняття закону про громадянську Конституанту, яку будуть проводити не народні депутат і взагалі не політики, а ті компетентні представники Конституанти, яким український народ висловить довіру.

Отже, у стратегічній дійсності блокада торгівлі з Донбасом не мала на меті вийти на питання Конституції. Але реакція на цю блокаду влади і де-факто введення поліційного режиму в країні одразу ж ставлять це питання – ця влада за такого політичного режиму і за умов олігархічного консенсусу нездатна завершити війну у якому-завгодно вигляді. Для поліційного режиму в країні є всі об'єктивні підстави. Можливо, хтось думав, що поліційний режим виникає завдяки персональному бажанню когось посилити свою владу через надання виняткових повноважень силовим органам. Хоча таке персональне бажання завжди буває, але саме по собі це не спрацює. Лише наявність об'єктивних підстав породжує поліційний режим у країні.

Читайте також: Приречений Донбас: чому крах ОРДіЛО – неминучий

Конкретні провокації з боку поліції, окремих депутатів, окремих громадян завжди бувають в такі часи. У цьому разі влада розробила і провела спецоперацію зі блокади блокувальників, яка призвела до прямого конфлікту. Але не ці конкретні провокації є причиною поліційного режиму. Його головною причиною є розрив стратегічного бачення перспективи країни між владою та громадою. Саме тому поліційний режим, який де-факто ввела влада, має протилежні до інтересів громади цілі влади:

1) відстояти російську стратегію інтеграції Донбасу в Україну на російських умовах, бо Росія на інші не погодиться;

2) відстояти збереження олігархічного консенсусу, бо він нібито працює, правда, за рахунок зубожіння українських громадян;

3) продовжити блокаду конституційного процесу і зберегти корумповану українську державу.

Тобто мова йде не просто про те, що рішення РНБО про визнання блокади на державному рівні, яке влада прийняла під тиском громадськості, можна було прийняти набагато раніше. Це рішення лише пом'якшує гостроту конфлікту, але воно не вирішує ситуацію в принципі. Мова йде про таке – українська влада в принципі втратила контроль над ситуацією, вона приймає рішення під тиском Росії, Заходутавласної громади. Українська активна громада не повинна вважати рішення РНБО стратегічною перемогою. Це тактична перемога. Стратегічної перемоги не досягнуто.

Тому проблема не вирішена. Головної стратегічної небезпеки – нездатність нинішньої української влади до вчасного (на випередження) прийняття стратегічних рішень – не подолано. Поліційного режиму політики не усвідомлюють, стратегічно не долають. Тому олігархічно-кримінальна диктатура все ще лишається неминучою.