Лист із Луганська: "Спека, пилюка і гуманітарка"
Мені здається, до війни таке соціальне явище, як черги, взагалі стало раритетом.
Та з приходом 2014-го черги тісно й звично увійшли у наше життя.
Черги не на життя, а до останнього подиху - за гуманітаркою у серпні 2014.
Спека, пилюка і гуманітарка
Напевне, я пам'ятатиму ту спеку і натовпи старих до власної глибокої старості. Людям ставало зле, всі сиділи на траві і в пилюці, чекали годинами цих продуктових пакетів, ніби разом із ними конкретно для цієї людини прийде порятунок від війни.
Люди слухали вибухи і дивилися в небо - там же був увесь наш район, всі, навіть ті, хто вже роками не виходив із дому, але вийшов за цим "рятувальним пакетом" у перший і в останній раз.
Я сиділа на траві на пакеті. Раніше в цій сукні я ходила на роботу, і мені було його дуже шкода. Ми обливалися потом. І повз мене постійно миготіли ноги "ополченця" у резинових банних капцях на босу ногу.
Дивіться також: Алкогольная реальность Луганска. ФОТО
Я сиділа біля дороги, і мені було добре видно, як він бігає від машини у приміщення старого садочка, де видавали допомогу. Я думала, як же він буде воювати, якщо взутий так дивно - захисна військова форма і резинові капці для душу. А поруч із ним бігав хлопець років 14 із автоматом на плечі. У нього навіть вуса ще не росли.
І все разом - спека, моя улюблена сукня, у якій я ще місяць тому ходила на роботу, пилюка, старі, дитина з автоматом, запилені босі ноги перед моїми очима - давало дуже химерний візерунок цього дивного дня.
Як ви стали мільйонером?
Потім були черги в кінці жовтня 2014 на місцеві "вибори", і стало ясно, що черги стали синонімом нової "влади" і нового життя.
Обіцяли соціальні картки, без яких, як казали, ніяк і нікуди. Не отримаєш - буде тобі край життя: ані пенсій, ані допомоги. Щоб отримати ці містичні картки, люди пішли на волевиявлення, щільненько завуальоване під наше бажання голосувати.
Увесь світ побачив потім ці черги - люди стояли до темряви, годинами, спресувавшись у цьому зразково-показовому бажанні голосувати.
Я стояла 4 години. Наше місце для голосування було в сільській школі. Черга рухалася черепаховими кроками, почав падати сніг, і мені було холодно, незатишно, огидно.
Жовтень 2014, невизнані українською владою і міжнародною спільнотою "вибори" у самопроголошених "республіках"
Старих вели під руки, мами тягли ледь чи не новонароджених дітей, щоб пройти без черги. Далі ця історія схожа на той анекдот про те, як ви стали мільйонером: і довго і багато працював, збирав по копійці і складав їх... А потім помер мій дядько і залишив мені мільйон.
У моєму очікуванні все було так само. Спостерігаючи за черговим на вході "ополченцем", я зрозуміла, що через цей форпост не пройти ніяк. Ну хіба взяти немовля. І то є ймовірність, що люди не пропустять.
Я обійшла школу і знайшла інші, запасні двері, на яких теж стояла вахта, але трохи прибрехавши про свою нагальну потребу до вбиральні і посміхнувшись чоловікам, я пройшла. Після 4 годин на вулиці мій вигляд був дуже червононосим і промовистим.
Але я пройшла, знайшла вхід до зали для голосування і майже миттєво проголосувала - за себе і за маму за її паспортом. Поруч зі мною так само голосували за всіх рідних.
Картка була моїм трофеєм.
Я вийшла, і вже йдучи повз свою нерухому чергу, міркувала, що стояти б мені довелося ще дві години, не менше. Застуда була закономірним наслідком того дня...
Черги за їжею і черги за грішми
А потім давали всім пенсіонерам по 1800 грн. Моя знайома зі злістю говорила про ці гроші: "Не повиздихали влітку 2014? Отримайте премію".
Чомусь давали ці гроші тільки пенсіонерам. Але в цьому театрі абсурду логіки не було в принципі, тому дивуватися доводилося у останню чергу.
Я помітила вчора у своєї знайомої талони на харчування на стіні її кабінету, пришпилені кнопкою. "Хай висять і нагадують, як нам півроку не платили і годували нас незрозумілою бурдою", - пояснила вона.
Читайте також: Лист з Луганська: радості немає ні в чому
Так, нам і справді не платили і годували нас кашею і тушкованкою. Всі йшли з мисками до буфету і так само гордо назад уже з мисочками каші в руках. У деяких відділах працівникам негласно дозволяли виходити через день, а їхні пайки з'їдали ті, хто працював у той день. Пайки - це каша з видимістю тушкованки. Іноді на двох вдавалося отримати чотири порції, і їх забирали додому.
Дивно, щось такі речі дуже швидко стираються із пам'яті. Тоді це було так реально, а зараз уже якось і не віриться, що ми це пройшли. Якби не ці талони із вписаною ручкою датою, пам'ять поховала б і цей епізод життя.
Потім нам давали перші гроші. І ми стояли в черзі, схожій більше на живий прес із людських тіл - витягнути когось із наших лав було неможливо.
Ми із подругою трималися за руки, щоб нас не віднесло одна від одної, і коли ми вже вибралися звідти, на її чоботах залишилися чіткі відбитки чоловічого взуття, які продовжили свій "шлях" подолом моєї спідниці. Але в той момент ми взагалі не помічали нічого.
А коли вийшли із грішми в руках, було навіть якось сумно - чи вартували ці гроші таких сил, часу, хвиль ненависті...
А найперший раз ми стояли під поштою в центрі Луганська, і перед нами закінчилися гроші. Ми сміялися, бо чекали в черзі три години, і саме перед нами у них закінчилися гроші...
Ми пішли додому пішки тоді. Йшли і реготали від всього цього.
Потім поруч із моєю подругою, що поспішала додому в темряві, зупинилася машина, і чоловік за кермом сказав: "Я бачу ви втомилися, давайте я підкину". І вона давала йому 5 гривень хоча б на хліб, бо "такі часи". І навіть це вже із розряду спогадів, у які важко повірити.
Міст у Станиці Луганській, березень 2017
"Хай думають, що я їду"
Я побачила вчора нові черги - люди стояли на зупинці автобусів на Станицю. Людей триста. Всім прийшли повідомлення від "Ощадбанку" про необхідність ідентифікації.
Не було ще восьми ранку, а люди все підходили, щоб сісти у автобус і доїхати до нової черги вже перед мостом, а потім стояти знову вже перед українським блокпостом.
Якщо вийти в таку подорож до восьми ранку, то потрапити в Станицю можна до моменту закриття переходу. А можна не потрапити й зовсім - як кому пощастить.
Вже увечері в магазині одна дівчина говорила іншій: "Я візьму дитину і навіть візьму пусту валізу - хай думають, що я їду, а не просто, щоб пройти без черги".
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки