Швидко звикаєш до таких поглядів. Розумієш, що за гостротою ховається розгубленість, а за різкістю - відчай. Розумієш, що потім йому доведеться довго заспокоюватись. І що заспокоївшись він, скоріше за все, навіть не згадає - з чого завівся, про що говорив. Але зараз він заведений, зараз він має довести цілому світові, що він, світ, помиляється, ще й як помиляється. І тому такий гострий погляд, і нахилене низько, як у боксера чоло, й бойова постава - він усім пояснить, наскільки всі помиляються.

Рік тому демобілізувався. Перед тим рік провів на фронті. Мав би вже заспокоїтись, відійти. А ось не заспокоївся - далі воює, невідомо з ким. Постійно говорить про свою бригаду, всюди згадує «своїх пацанів», захищає їх, навіть коли їх ніхто не чіпає, заступається за них, пишається ними. Зрозуміло, що все найважливіше для нього залишилось там - у бригаді. Там залишилось усе найсерйозніше, усе справжнє. А тут усі викликають недовіру. Політики. Журналісти. Активісти. Пасажири в метро. Чому вони в метро, а не там - у його бригаді? Що вони можуть знати про його досвід і його правду? Нічого вони не можуть знати. А якщо нічого не знають - чому не розпитують? Він же готовий усе розповісти. Він же розповідає про неї, про свою правду, на кожному кроці, навіть коли його ніхто не просить. А зазвичай ніхто й не просить. І від цього погляд у нього стає ще жорсткішим, ще різкішим. Збоку видається, ніби він постійно збирається лізти в бійку. Так воно насправді і є. І зазвичай бійка не починається лише тому, що проти нього ніхто нічого немає - ну так, ветеран, ну звісно, воював, все бачимо, все розуміємо. Хоча він і далі впевнений, що ніхто нічого не розуміє. Коротка стрижка. Нова куртка. Тридцять років. Учасник бойових дій.

Читайте також: Конфлікт влади та суспільства в Україні - що маємо з ним робити

Пам'ятаєте, як ще тоді, влітку 14-го, всі заговорили про нове «втрачене покоління», яке втрачалось дослівно на очах у всіх, про фронтовиків, майбутніх ветеранів, які йшли на війну, і яких очікували в тилових містах, куди вони - наші нові фронтовики - мали принести воєнну правду, мали жити самі й навчити нас жити з цією правдою? Тоді багато говорилось про ймовірні психологічні проблеми, про повоєнну адаптацію, про необхідність суспільної підтримки. Навряд чи багато хто з нас реально розумів, про що говорить. Досвід війни може бути або персональним, або його просто немає. Вичитане про літературу з книжок є, скоріше, літературним досвідом. А що ми знали про війну навесні-влітку 14-го? Якісь перекази старших, знайомі афганці, війни в сусідніх країнах. Але всі розуміли, що тепер це стає частиною спільного досвіду. То й говорили про психологів та адаптації, не зовсім, можливо, уявляючи, що ці психологи мають робити. Але те, що психологи знадобляться, звідкись знали всі.

І ось минуло три роки, і саме так усе й сталось. Скільки людей пройшло безпосередньо через окопи? Скільки українців за цей час тримали в руках зброю? Наскільки легко й комфортно їм тепер без неї? Реальність виявилась не те, щоби гіршою за очікування. Вона виявилась саме такою печальною й трагічною, як і передбачалось. Не знаю, чи справді слід говорити про «втрачене покоління», але про втрачені долі говорити таки доводиться. Особливо, коли стикаєшся з цим особисто. А особисто з цим стикаєшся постійно.

В одного знайомого проблеми із психікою почалися ще 14-го. Хоча він, наскільки зрозуміло було з його розповідей, по-справжньому й не воював. Але йому, як виявилось, і цього було достатньо. Натомість інший добрий знайомий повернувся знову ж таки ще тоді, 14-го, і далі спокійно викладає свій предмет. Щонайменше схожий на ветерана. Хоча таки ветеран. І таких добрих знайомих ста все більше, й ми - ті, хто форму так і не одягнув, принаймні поки що - слухаємо їхні історії, намагаємось чимось заради, пробуємо якось допомогти. Тому що допомагати потрібно. І підтримувати потрібно. Та й просто слухати слід. Війна нікуди не ділась, вона й не думає закінчуватись. Нам і далі жити з нею, жити з усіма тими, хто крізь неї вже встиг пройти. Тому що насправді всі ми одне покоління, й хто де завтра опиниться - не варто й загадувати. Війна, як іржа, в'їлась надто глибоко в обшивку життя, аби її не помічати, аби перекладати відповідальність за неї на когось стороннього.

Читайте також: Защитить защитников. Кто должен судить участников АТО

Інша справа - чим ти реально можеш допомогти? Як можеш зарадити? Ось він стоїть і агресивно про щось просить: моїм пацанам, - говорить, - треба допомогти. Ти розумієш? - Говорить. - Їм ніхто не допомагає. До них ніхто не їздить. Ти розумієш? Розумію, - відповідаю я. Але він не слухає й далі повторює про те, що до його пацанів ніхто не їздить, що їм ніхто не допомагає.

Я пригадую, що ми їздили до них рік тому, минулої зими. Саме до них. Згадую, але йому нічого не говорю. Він усе одно не слухає. Хай говорить. Потім можна буде взяти в нього телефон пацанів і ще раз до них з'їздити.