Якщо доживу до старості, напишу книжку про чудеса. А поки що це одна з тих книг, до яких збираю матеріал, але до котрих через купу справ і обов'язків не доходять руки.

Хочу розказати про одне чудо, яке почув 20 років тому, коли збирав усні спогади. Вирішив його розказати зараз, бо єврейська Пасха та християнський Великдень заохочують до цього. Тим паче це стосується наших двох народів.

Я розповів цю історію на конференції про український вимір Голокосту, що недавно відбулася в Парижі. Не хотів робити цього. Та переді мною виступав один ізраїльський професор, якого малим разом із родиною врятувала українська селянка. Він розповідав історію свого порятунку, але подавав її у такий спосіб, що майже кожне речення починалося з "я", "мені", "моє". Виходило майже так, що він врятував себе сам. Я не втерпів, і в обговоренні розповів історію цієї жінки.

Її чоловіка забрали на війну, вона лишилася з дочкою. Жили бідно, і щоб вижити, вона взялася переховувати єврейську родину. Тоді це був певний бізнес. Як випливає зі спогадів, вижити могли тільки євреї, які мали гроші – бо треба було втримати і самих себе, й заплатити тим, хто тебе переховував. Траплялися, звісно, й винятки. Єврея чи єврейку могли рятувати, якщо це була близька людина або якщо вони рятували тебе під час радянської окупації, і ти хотів їм віддячити. Але могло бути й інакше: кінчилися гроші – євреїв (зокрема дітей, яких приречені батьки залишали знайомим або сусідам) здавали поліції.

Читайте також: Бабин Яр і два злочини, які не повинні повторитися

У кожному разі, переховувати євреїв було небезпечно, за це німці страчували. Не лише того, хто переховував, а й усю родину.

Це було ризиковано ще й через сусідів. За донос давали винагороду. До того ж діяли нормальний людський страх і заздрість: "вона" переховує євреїв, заробляє на цьому – а "ми" через це можемо постраждати, якщо, не дай Боже, німці виявлять, що ми знали і не донесли.

На неї таки донесли. Німці прийшли і забрали євреїв. Її чомусь тоді не взяли, але сказали з'явитися на другий день у комендатуру. Вона знала, що на неї чекає. Тому пішла на останню сповідь і причастя до священика. Той вислухав, і порадив молитися Діві Марії.

Наступного дня вона віддала доньку комусь зі знайомих і пішла в комендатуру. Дорогою молилася. Коли піднялася сходами нагору та вхопилася рукою за клямку, двері відчинилися і з них вийшов німецький офіцер. Спитав: хто вона і що тут робить? Жінка назвала своє ім'я. Він наказав почекати на ґанку, а сам пішов у комендатуру шукати її прізвище в паперах. Через якийсь час повернувся і сказав, що її справа вирішена. Вона може йти додому.

Жінка ледве вернулася до своєї хати. Її не тримали ноги, майже нічого не бачила. Але по дорозі вирішила: у подяку за чудо візьметься переховати ще одну єврейську сім'ю. Так з'явилася історія ізраїльського професора. Він був хлопчиком у родині, яку взяла до себе ця жінка.

Читайте також: Казка без моралі: що стоїть за цифрами ВВП й очікуваної тривалості життя

До честі врятованого, коли дорослим він опинився в Ізраїлі, то намагався різними способами віддячити своїй покровительці. А коли впав комунізм, приїхав в Україну і ще застав її живою. Вона плакала з радості і називала його "моїм хлопчиком". Її дочка їздила в Ізраїль, обидві занесені у список Праведників світу. Професор – знаний із того, що пробує відродити добре ім'я українців серед своїх співвітчизників. Зокрема робив усе – на жаль, безуспішно – щоб внести у список Праведників митрополита Андрея Шептицького. Він часто буває в Україні та Польщі, і ми з ним дружимо. Тільки я вважав за потрібне доповнити його виступ, щоб віддати належне сміливості та глибокій вірі цієї жінки.

Коли я скінчив свій коментар, ізраїльтянин сказав, що справа була набагато складніша. Він не розповів подробиць, але з нашого приватного спілкування знаю: чоловік вважає, що його рятівниця була закохана в його дядька, і саме це стало мотивом.

Можливо, так і було. Але це не заперечує головного мотиву – чуда.

Після виступу до мене підійшли кілька знайомих і спитали, чи я десь уже писав про цю історію. Відповів, що ні. Роблю це тепер на сторінках цього журналу. Якщо ніколи не напишу книжки, принаймні ця історія залишиться опублікованою.

P. S. Остання подробиця: село, в якому це сталося, називається Рай.