9 червня ми виступали в Лисичанську. Концерт справив на мене дуже сильне враження. І тут навіть слова зайві. Але поряд з концертом, в моїй пам'яті закарбувався ще один момент, здавалося б зовсім побутовий.

Перед концертом, ми заїхали поїсти в ресторан, що знаходиться в сусідньому Сєвєродонецьку. Там, як часто буває, вишикувалась довжелезна черга за автографами. Серед бажаючих була пара молодих, які тільки-но побралися. Всі були щасливі та веселі. Багато гостей та відвідувачів ресторану були у вишиванках. В сусідній кімнаті аніматори розважали дітей. Ми з ними теж сфотографувалися:)  

Загалом, це був типовий вечір типового українського міста в типовому українському ресторані. Що в цьому особливого? 

Це все відбувалось за 20 кілометрів від лінії фронту. За 20 кілометрів від місця, де в той момент наші хлопці, ризикуючи собою, захищали право на нормальне життя усіх людей в цьому закладі: молодят, гостей, дітей, аніматорів... Вони захищали право на нормальне життя відвідувачів усіх інших ресторанів та кафе Сєвєродонецька, Лисичанська, Харкова, Львова, Одеси чи Києва. Вони захищали всю Україну.  

Бо Україна - це і є всі ми: діти, які граються, молодята, які одружуються, музиканти, які стоять на сцені, всі ті, хто просто живуть нормальним життям.

Читайте також: Чому Порошенко хоче затягнути в другий тур саме Вакарчука

Що ж нас об'єднує? 

Почуття спільного майбутнього. Відчуття того, що ми, хоч і не знайомі особисто, - одна велика спільна сім'я. Саме це відчуття пронизувало повітря там, в Сєверодонецьку. 

Тож пам'ятаймо: наше нормальне життя залежить від наших кожноденних маленьких, але якісно зроблених справ, від нашого бажання допомагати один одному та від нашої рішучості не опускати руки. 

А ще, від тих хлопців на Лінії Вогню, які й зараз там стоять, захищають нас.

І не забуваймо дякувати їм за те, що вони роблять свою Велику Справу. 

Дякувати за кожну хвилину нашого нормального життя.