Якщо...

Якщо ми стверджуємо, що ефективним ресурсом до розвитку творчої здатності нашої освітньої системи є чітке делегування повноважень на первинний рівень вчителя та учня, то формалізація цієї концепції вимагає, наприклад, відмовитись від фрагментарно-поточного контролю як конспектів уроків вчителів, так і їхньої поточної роботи на уроці, а щодо учнів - відмову від щоденного контролю їхньої домашньої роботи.

Якщо нашим педагогічним вибором є творення оптимальних умов розвитку, а не насильне навернення дитини до «правильної» ідеології, то формалізація цього потребує як вчителів-коучів (тренерів) замість учителів-менторів, так і цілий штат вихователів-психологів замість класних керівників.

Читайте також: Звернення до заможних українців

Якщо ми беремося за проектно-цільове перетворення старої освітньої системи в інноваційну, то формалізація такого задуму передбачає й проектно-цільове бюджетування задля розвитку замість старої практики постатейного формування бюджету задля мінімуму на виживання.

Якщо ми прагнемо створити умови для рівного доступу до якісної освіти, то формалізація нашого прагнення чітко враховує, що під час навчального року непоодинокі учні змінюють разом з батьками своє місце проживання. Тому будуємо МЕРЕЖУ рівнозначних РІЗНИХ шкіл, бо доступ до якісної освіти пролягає через реальну можливість дитини будь-де навчатися у адекватному її рівню освітньому закладі (за віковою категорією, профілем та рівнем складності навчальних програм).

Якщо ми беремося за створення інноваційної мережі різних загальноосвітніх закладів як ресурсу до якісної диференційної освітньої підготовки, то формалізація наміру передбачає принцип цільового фінансування конкретного учнівського місця, а не мережі шкільних класів, як дотепер. При цьому ми не комплексуємо, що доведеться відмовитися від певного управлінсько-педагогічного непродуктивного людського ресурсу.

Якщо ми бачимо «архітектуру» інноваційної шкільної мережі як ресурс до здійснення своєї суспільної місії по підготовці молоді до входження у сучасну та майбутню глобальну мережу інформаційного суспільства знань, то формалізуємо своє бачення конкретним оптимально обмеженим числом базових структурних елементів мережі (різні, але рівнозначні за якістю заклади по всій країні). Це щоб не опинитись у ролі «горобця», котрий весь час бігає по купі «інноваційно-модельних зернят» і ніяк не наважиться щось конкретно вибрати.

Читайте також: Українська освіта тримається на 2 негативних емоціях

Якщо ми визнаємо, що будівлі радянського зразка у вигляді паралелепіпеда з вузькими коридорами не є взірцем сучасної шкільної архітектури, а для шкіл майбутнього й поготів, то не «припудрюємо» їх «євроремонтом», а формалізуємо свій крок у «шкільне майбутнє» капітальною реконструкцією до рівня сучасного П-подібного шкільного архітектурного комплексу. Так, наприклад, зробили кияни зі старою школою № 76 Святошинського району столиці по вулиці Жмеринській.

Шкільний комплекс того суспільства, що декларує «Все найкраще - дітям» як аксіому має закритий внутрішній двір у вигляді «базарної площі» для щоденного спілкування дітей та вчителів в атмосфері високої ландшафтної та архітектурної культури замість пострадянського «плацу» для шкільних «лінійок» та спортивний майданчик із добре розвиненою інфраструктурою, а не лише комбіновану площадку для пари ігрових видів спорту та яму з піском, де вигулюють собак мешканці мікрорайону.

Якщо ми беремося за прищеплення учням здорового способу життя, то формалізуємо свої зусилля у побудові сучасної просторої шкільної їдальні та у введенні по-справжньому великої перерви, щоб був час неспішно, недорого та смачно поїсти із виделкою та ножем за всіма правилами етикету, як те випадало щораз бачити у звичайних їдальнях французьких ліцеїв. Вгамування відчуття голоду нашвидкуруч вуглеводними тістечками та газованими напоями не є основою здоров'я. Як і «велика» перерва у нефізіологічний для обіду час.

Якщо ми ставимо за мету духовно-культурне та моральне зростання своїх школярів, то треба мати здатність формалізувати свій поступ до цілі на матеріальній основі: створення пришкільної культурно-мистецької інфраструктури (актова зала на весь загал учнів та вчителів зі сценою та різною технікою тощо) та організація неурочних видів спільної з педагогами учнівської діяльності замість частини урочних занять.

Якщо ми претендуємо на якісну шкільну мережу, то формалізуймо свої задуми не через принцип «усім сестрам по одній сережці», а мережею потужних центрів профільної освіти старшокласників підтриманої ефективним автобусним ресурсом та необхідною структурою шкільних пансіонів.

Як, наприклад, в Алжирі облаштовують пансіони для досить дорослих ліцеїстів недорогим та суспільно неконфліктним чином?

Замість нагромаджувати невеличкі кімнати, а потім наймати великий персонал, щоб пильнувати дитячо-дорослі небезпеки, кожен потужний ліцей, що займає цілий міський квартал, має будівлю із двома величезними залами. Одна для хлопців, а друга для дівчат. Такі зали легко проглядаються одним черговим вихователем: проста присутність дорослого спонукає ліцеїстів поводитись порядно. З кожної зали є окремі виходи до власного просторого санітарно-гігієнічного блоку та читально-письмового приміщення.

Зрозуміло, що не лише дешевше один раз облаштувати мережу профільних центрів з якісною навчально-матеріальною базою, високопрофесійним педагогічним ресурсом, а й реальніше потім роками успішно задовольняти усі потреби учнівсько-батьківської громади.

Читайте також: "Найбільша проблема сучасної освіти - це невміння мислити самостійно", - Пагутяк

От тільки у нас є такі «відповідальні» працівники, котрим проектування старшої школи як виключно профільної вбачається якщо не катастрофою, то задумом хворої уяви. Мовляв, яка може бути профілізація сільської школи з обмеженим учнівським контингентом. Їхня думка не сягає таких реалій життя, що ставлять питання: «З якого «розуму» та за якої «любові» до власних дітей дорослі організатори їхнього життя тримаються за острівки слаборозвиненого «хуторянства» у вік тотальної автомобілізації?»

Якщо, якщо, якщо ... - багато таких можна «назбирати», але корінь зв'язки «аргумент - функція» не у їхній кількості. Головне у тім, чи здатні ми практично реалізувати таку їх мінімальну кількість, за котрої система була би здатна, як колись підмітив міністр освіти Іван Вакарчук, пройти оту «точку неповернення» до попереднього проблемного стану. І не факт, що ТАКИ здатні.

Післяслово

З такого гіркого контексту постають німі питання без відповідей на них: «Невже українські організатори слабкіші, ніж африканські аборигени чи аравійські пустельники, щоб замість системи виживання побудувати сучасні суспільно-освітні структури сталого розвитку? Чи впору чекати, коли світова історія замість сталіністів у минулому, закордонних пасторів та іміджмейкерів у сьогоденні пришле нам сучасного освітньо-педагогічного Альберта Швейцера?