Ну, хтось залишився все одно незадоволений. Є такі люди, є. Від мене не дочекаєтеся. Безвіз – це перемога, довгоочікувана, але від цього не менш блискуча. Так, я хотів би значно більшого поступу всередині країни. Наша дипломатія, точніше, наш головний дипломат, ще точніше – наш найголовніший дипломат, набагато успішніша на зовнішньополітичній ділянці, ніж на фронті внутрішніх реформ, але зміна парадигми щось таки важить у символічному плані.

Саме в символічному, бо це змінює систему координат, а отже, мізки. Цілком погоджуюся з президентом, що ми в такий спосіб порвали з радянським минулим. Мені давно вже нецікаво стежити за російськими подіями, я роблю це радше за службовою необхідністю і щоразу – ні, не обурююся, а радше – дивуюся й гидую. Ось минулого понеділка в центрі Москви зіткнулися два тренди: демонстрація протесту проти чи то Путіна, чи то Медведєва, чи то руйнування хрущовок, чи то абстрактної корупції. Демонстрація не сказати б, що численна, як на 15-мільйонне місто. І фестиваль реконструкторів, серед яких найпопулярнішим маскарадним костюмом були однострої енкаведистів. І ці два потоки людей не конфліктували, не сперечалися, не було ніяких зіткнень, якщо не враховувати сутичок із поліцією.

Читайте також: Без динозаврів і "котлет по-київськи": значення безвізового режиму України з ЄС

Причому серед московських омонівців пильні блогери впізнали одну горилу, яка командувала нашим "Беркутом" під час побиття на Євромайдані 30 листопада 2013-го: виявляється, він утік і ось знайшов собі застосування. Ні, прошу замислитися: в країні ГУЛАГу, де все про подвиги НКВД відомо з кінця 80-х років минулого століття, де немає родини, якої не торкнувся б Великий терор, є ті, хто радо асоціює себе з катами, а в решти населення це не викликає жодних емоцій. Ось чому нам необхідні, з одного боку, на північному сході заборона "ВКонтакте", візи, стіна й рів із крокодилами, а з другого – вільний рух.

Тому я й кажу: символічна. Станом на ранок середи кордон з ЄС перетнули за біометричними паспортами аж 4478 українців. Це на хвилі ажіотажу, люди чекали, готувалися, рахували хвилини... 4478. Менше ніж 0,01% населення. Іншими словами, не для кожного з нас це революція. І знову-таки це ще не новий Шенген, не відкритий світ, коли ти можеш бути громадянином Німеччини, а жити в Іспанії, мати болгарський паспорт, а працювати в Лондоні та Сіднеї (конкретні приклади моїх близьких родичів). Зрештою, ті з наших співвітчизників, які справді хотіли в Європу, вже давно розпорошені по ній тонким шаром від Польщі до Португалії. Ні, це саме свобода в чистому вигляді: захотів, зібрав наплічник і вирушив повтикати на Берлін. Або на Бухарест. Просто так. Зараз на це навіть не потрібні шалені гроші: є BlaBlaCar, хостели й сендвічі. Аби було бажання.

А ще, подобається нам це чи ні, безвіз, як і асоційоване членство в ЄС, – це практичний інструмент утримання внутрішніх українських процесів під контролем міжнародної бюрократії, а це найкращий стимул бодай до якихось позитивних перетворень. Так званий План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України (VLAP) було запущено ще 2010 року, і президент Янукович хвалився в Брюсселі, що виконає його вимоги в першому півріччі 2011-го. Ні, у Європі так не робиться: прискіпливі комісари їздили в Україну як на роботу, власне, це й було їхньою роботою, і перевіряли виконання всіх висунутих Євросоюзом 144-х нудних умов: від інтегрованого управління кордонами (це якраз цілком зрозуміло) і запобігання торгівлі людьми, організованій злочинності (теж зрозуміло) до дотримання прав громадян включно із захистом меншин (саме так, і тепер наші роми або наші ґеї – загальноєвропейське питання!), економічними свободами й, уявімо собі, реформою су­спільного мовлення.

Читайте також: Ляпас панам "адвокатам": чому ворота в ЄС Україна відчинила не в Польщі. ФОТО

Хтось вередуватиме, що це втручання в наші внутрішні справи, але ЄС – це саме спільнота країн, які свідомо делегували частину свого суверенітету, здобутого дорогою ціною, наддержавним структурам. Хочете в Європу – їжте, і нічого поганого в цьому нема принаймні на нинішньому етапі. Я вже писав і повторюватиму, що європейська бюрократія – ніяк не вінець творіння, а оперативність, і головне, осмисленість заходів брюссельських інститутів подекуди нагадує недоброї пам'яті радянські міністерства. Але на цьому етапі ми маємо практично самі лише переваги без тих витрат у вигляді інтернаціональної тупості, які, зокрема, спровокували частину британців проголосувати за "розлучення".

Доки ми інтегровані в європейські процеси (безвіз, асоціація, зона вільної торгівлі, гіпотетичне НАТО), наші партнери перманентно виконуватимуть функції чарівного пенделя. Без нього найменші реформи загальмують і покриються пилом. Із ним ми ще маємо шанс. Майже примарний, але шанс. Ласкаво просимо до Європи!

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"