На українців напали. Побили українського підлітка. На українську ходу наскочили неонацисти. Крики «смерть українцям»! Посеред дня розбили український пам’ятник. Українців побили, коли почули українську мову. Українські могили на цвинтарі – сплюндровані. Атака на гуртожиток, в якому живуть українці. «Українці – це ґвалтівники й різуни. Абсолютно всі українці», ‒ публічно в інтерв’ю стверджує відома особа. Як то кажуть, вгадайте країну за заголовками. Ні, помиляєтеся, це не про Росію, з якою в нас триває війна і де проти українців ведуть пропаганду на всіх рівнях. На жаль, ідеться про Польщу.

Непокаране зло надихає на нові злочини. Коли пані прем’єр Шидло говорила про мільйон українських біженців, це було загравання з Європою, спроба відмовитися від прийому втікачів із Сирії. Але польський обиватель своє почув – і десь у пам’яті відклалося, що до нього в країну приїхав мільйон бідняків, які забирають робочі місця, паразитують на соціальній допомозі і таємно проводять свої бандерівські зібрання. Ніхто не завдав собі клопоту порахувати, скільки грошей дешева українська робоча сила заробляє для Польщі. А  міністр освіти навряд чи скаже, що більшість українських студентів у країні платять за навчання, поповнюють польський бюджет, винаймають житло, харчуються за свої гроші. Такого ви не почуєте, тому й не дивно, коли в автобусі норовиста літня пані буде нарікати, що за польські гроші тепер вчать українців, а її племінник мусить тяжко гарувати в Британії.

Читайте також: Тероризм і шоколадна фабрика

Фільм «Волинь» ‒ теж не злочин, правда? Мистецький акт, твір, незалежне бачення режисера. Погоджуюся. Але після перегляду цього фільму мільйони людей запам’ятали, що українці – вбивці й палії. Тому не дивно, що популярний паяц Войцех Цейровський в прямому ефірі може заявити, що всі українці – ґвалтівники й різуни. Польська прокуратора у цих словах не побачила ані складу злочину, ані розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Кожен із цих епізодів не є трагедією для польсько-українських стосунків, але в сумі, однак, вони творять доволі загрозливий контекст. Річ у тім, що коли джина випустиш із пляшки – загнати його назад буває неможливо. Обиватель собі тихенько намотує на вус, що українців можна ображати, бити, що саме українці винні в багатьох його проблемах, – і може настати час, коли цю «вєдзу» він вирішить якось застосувати на практиці. Напасти, вдарити, плюнути в автобусі. Прокуратура ж у цьому нічого поганого не побачить.

Читайте також: Безвіз. Перемога, але не для всіх

Думаєте, я передаю куті меду, лізу поперед батька в пекло? Хотів би, щоб це було так. Але я читав щоденники і спогади людей, які пережили війну в Боснії. На Сараєво вже почали падати бомби, а всі далі думали, що в них війна неможлива, тому що люди не хочуть конфлікту. Виявилося навпаки: якщо довго плекати ненависть, а потім темному обивателю дати автомат і сказати, що йому за це нічого не буде, – починається пекло.

Одного не можу зрозуміти: чого саме польська влада хоче досягти? Якщо у Варшаві є гарячі голови, які справді думають, що українцям треба одного «старшого брата» замінити іншим, і вже самі приготувалися сісти в це крісло, то це хоч і неприємно, але нормально. Макіавелізму ніхто не скасовував, тож і не дивно, що в частини польських політичних еліт досі колоніальний погляд на Україну. Та мистецтво дипломатії в тому й полягає, щоб уміти тримати язик за зубами, говорити приємно й навіть улесливо, досягаючи поставлених цілей.

Навіть на заправці, що прикидається країною, як влучно окреслив Росію Маккейн, для висловлення реальних поглядів російської влади є окрема постать – Владімір Жиріновскій. Але зауважте різницю – там його не призначили міністром закордонних справ. Бо одна справа – казати народу правду, і зовсім інша – вести тонку дипломатичну гру.

Ми, звичайно, потребуємо порад – як жити, хто в нас герой, з ким ми дійдем у Європу і так далі; але якщо хтось забув, то єдина країна, де прапори ЄС майоріли на барикадах, – це Україна. І від польського міністра закордонних справ передусім хотілось би чути про це. Тоді якось приємніше, і дружити хочеться більше, і в брюссельські кабінети з польським провідником можна зайти. Так званий soft power, мєнка сіла, якою поляки так майстерно користувалися до недавнього часу. І отримували вигідний собі результат.

Ну, а тепер усі досягнення польської дипломатії на чолі з міністром Ващиковським можна описати фразою Талейрана: це гірше за злочин – це помилка.

Помилка, яка може коштувати нашим народам кілька років діалогу.