Чи відчую я себе вдома? Чи відчую себе цивільною людиною?

Я побачив перші багатоповерхівки Києва і у мені прокинувся «киянин». Ті самі відчуття, як за 30 прожитих тут років. Але при цьому солдатська сутність все ще трималася в полі зору.

Ми відчували себе переможцями. Здавалося – ось, ми змогли, вижили, Слов’янськ вільний, скоро і війні кінець! Ми визирали з першого бойового транспорту цієї війни – жовтого «Богдана» - і махали людям, повз яких проїжджали. А вони з посмішками вітали нас.

Невеликі збори у частині, і от я вдома! Змив з себе пилюку, наївся. Все чудово, я повернувся і маю не менше тижня перепочинку.

Але вночі до мене прийшла війна. Мабуть, вона їхала за мною, але дещо затрималася.

Я не спав. Це був напівсон-чергування. Я слухав техніку. Я відчував усе і був готовий до бою. Здавалось: ось-ось мій сон перервуть та покличуть на чергування. Або ж я почую найголовніші слова, які миттєво мобілізують – «До бою!».

Ніч стирає реальність і я не міг втямити, що я вдома. Здавалось: це просто більш спокійний блокпост, але потрібно бути готовим.

Це приходило щоночі десь два тижні. І так було щоразу, коли я повертався, відрізнялася лише інтенсивність.

Того, першого разу, було найяскравіше. Дні минали весело у зустрічах з друзями та колегами, у розповідях про бої та солдатське життя. А вночі до мене приходила війна. Тому я боявся ночі, не хотів засинати і потрапляти знову у її міцні обійми.

Читайте також: У Голосіївському районі Києва забудовник виділить 300 квартир учасникам АТО

А одного разу я прокинувся ТАМ.

Коли раптом прокидаєшся вночі через підозрілий шум, важко впізнати навіть свою кімнату. Якщо ти десь у санаторії чи на дачі - тебе труситиме від небезпеки.

Так  було і зі мною. Поїхав я відпочити у свій будинок у лісі. Ліг спати угорі на мансарді. А вночі розпочалася гроза і блискавка вдарила десь недалеко. Прокинувшись від вибуху, мені здалося, що я сплю у наметі, і десь іде бій. А оскільки не чути вигуків «До бою!», то мабуть усі відступили, чи загинули, і я лишився один.

Я кинувся намацувати свій автомат, броню та берці. Але який жах! Їх нема! Я беззбройний та беззахисний серед бою! Думав виглянути з намету через вихід. Але «вихід» виявився вікном і я потроху почав повертатися у реальність. Через деякий час зрозумів, що я вдома і заспокоївся. Я повернувся. До наступної ночі.

P.S. Зараз все наче пройшло.  Вибухи салютів і петард не лякають мене, і не призводять до невірного сприйняття реальності. Але десь глибоко у душі смикається тривожний дзвіночок, який не дає радіти вибухам невідомого походження.

Читайте також: Город, где бьют и убивают АТОшников: Днепр уверенно движется к статусу криминальной столицы Украины​​​​​​​

Розумію, моя історія, у тому чи іншому вигляді, може повторитися з іншими бійцями. Вони щойно повернулися звідти тілесно, а душею ще там.

Або з нещасними дітьми, які перенесли травми, пов’язані з вибухами. Їм ще гірше.

Тому я різко негативно виступаю проти нічних вибухів.

Вдень це погано. Але вночі це небезпечно.

Сонному, знесиленому пережитим мозку дуже просто змалювати жахливу віртуальну реальність.