На четвертому році війни окопи стали справжніми - завглибшки два метри і змійкою. Вузькі аж занадто, на заступаючих на позицію здорованів вагою за сто косяться з мовчазним несхваленням: "А якщо тебе затрьохсотять, як тебе витягати?".

У розгалужених (під)земних лабіринтах запросто заблукати. Супротивник поруч - при бажанні з ним можна перегукуватись. Він теж, як і ми, прорився назустріч, згризши "сіру зону", і тепер вже просто хто перший - або ми блискавично займаємо їхні позиції, або вони наші.

Читайте також: Донбас український 

Коли буде наказ на штурм - нам або їм - ніхто не знає. До "бадмінтону" вогами і мухами та взаємних вітань з ДШК і ПК звикли. І вже здається, що так буде завжди.

- Якщо ця війна протягнеться ще рік, - базікають хлопці, - окопи з'єднаються, і можна буде в сутінках повернути не туди і зайти до "сєпарів". Ой, вибачте, хлопці, мені не сюди, я свій поворот пропустив.

- А за два роки тут машини їздити будуть. І світлофори. Зелене світло - нам, червоне - "сєпарам". Щоб не було ДТП. 

Усі регочуть. На бруствер вчергове прилітає вог.

Читайте також: Досягнення миру на Донбасі. Процес пішов