Якось в Інституті літератури святкували потрійний ювілей – Михайлині Коцюбинській, Іванові Дзюбі та Григорію Сивоконю виповнилося по 75 років. Святкування було майже камерне – в залі засідань зібралися тільки інститутські працівники. Говорили, вітали, дарували квіти і подарунки, згадували. Нарешті дали слово ювілярам, пише для "Тижня" Ярина Цимбал

Григорій Матвійович Сивокінь щось каламбурив про свій невисокий зріст і жартівливий характер, мовляв, ви ж знаєте, від смішного до великого один крок... Він глянув на Івана Дзюбу, який сидів на передньому стільці, примружився, ніби зміряв відстань, і уточнив: "Ну, два!"

Про Григорія Матвійовича не видаватимуть мемуарних книжок, не зніматимуть кіно, думаю, навіть наукових читань його пам’яті не влаштують. Його згадують із любов’ю і теплотою, але коло людей, які його знали, з часом меншатиме, й незабаром нові покоління в Інституті літератури байдуже вислуховуватимуть легенди й анекдоти старших колег про Сивоконеві жарти.

Пам’ятаю, як Григорій Матвійович розповідав про свій приїзд до Києва – назавжди. Він народився на Полтавщині, закінчив Харківський університет і аспірантуру там-таки, захистився, і от його призначили редактором у столичний Держлітвидав. Сивокінь приїхав до Києва з однією валізкою й адресою тільки однієї знайомої йому в Києві людини – то був Іван Світличний. Вони одночасно вчилися в Харківському університеті, тільки Світличний був на три курси старший, і жили в одному гуртожитку. Мало того, коли Світличний поїхав в аспірантуру до Києва, Сивоконеві дісталося його гуртожитське місце – козирне, бо в кутку, – ліжко і три книжкові полиці над ним.

Читайте також: 43 роки тому в Україні розпочався погром шістдесятників

Отож перші два місяці в Києві Сивокінь прожив у двокімнатній квартирці Світличних, спав на розкладайці в "кабінеті", та головне – одразу й міцно потрапив у коло шістдесятників.

Коли я вступала в аспірантуру Інституту літератури, нас лякали Сивоконем. Перед іспитом зі спеціальності вступники в коридорі шепотілися: кажуть, Сивоконя немає, слава богу, бо він усіх "валить" безжально. Григорій Матвійович справді був тоді у відпустці. Пізніше, коли ми стали аспірантами і познайомилися з цим "бабаєм", з’явилася нова легенда: Сивокінь – блискучий стиліст і найсуворіший читач дисертацій.

Нам переказували історії й анекдоти про нього, переважно про його жарти і кпини. А якось Тамара Наумівна Денисова захоплено розповіла, як чимала інститутська компанія вибралася кудись на природу. Уже коли сутеніло, жінкам раптом забажалося іти гуляти в ліс і вони дружно просили чоловіків скласти їм компанію. "І всі побоялися, – через багато років обурювалася Денисова, – тільки Гриць мав мужність і пішов із нами!"

Ми чули, що Григорій Матвійович належав до кола шістдесятників, але знали про це дуже мало. Він же не сидів, не відбув заслання, в нього не проводили обшуки і не вилучали самвидав – і нам це здавалося якимись чутками. А Сивокінь усе життя карався. Сам він сформулював це так: "Я чувся винним: у “м’якому вагоні” хоч і трясло, але їхати в сибірському напрямку не довелося".

Нам він мало розповідав про шістдесяті. Про те, як спільний 70-річний ювілей Світличного й Алли Горської (обом виповнювалося по 35 років) утворили ЦЮК — Центральний ювілейний комітет у складі людей з "лошадіними фаміліями", точніше "гужовотранспортними": Чорновіл, Сивокінь, Рябокляч і Возна. Чи про те, як у вересні 1962 року Михайлина Коцюбинська запросила відвідати її хвору маму в Чернігові. Вони ходили по Чернігову, милувалися старовинним красивим осіннім містом, побували в музеї Коцюбинського і складали вірш про гуску. Ось вони на фото, молоді й теж неймовірно красиві: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний.

Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний

Читайте також: Мистецтво шістдесятників. Перезавантаження. ФОТОРЕПОРТАЖ

Розповідати про це означало би хвалитися, пхатись у "причетники", а Григорій Матвійович цього не любив. Недаремно на тому ювілейному засіданні він назвав себе малим і смішним, а Івана Дзюбу – великим. У цьому не було ні клоунади, ні самоприниження, – тільки його знаменитий гумор і самоіронія.

Такого Сивоконя ми, наймолодші в Інституті літератури, знали. Знали всі теплу та зворушливу історію про муху Валю, яку Григорій Матвійович охоче розповідав. Узимку до нього звідкись залетіла муха, яку він назвав Валею, і стали вони жити разом, а навесні він її випустив у вікно. Восени ж муха Валя повернулася з мушенятком. "Дивлюся – на мене схоже!" – завершував Григорій Матвійович історію з ніжністю.

Розповідав він завжди артистично й іще дуже гарно співав. Його улюблені були "Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька..." і "Там, де Ятрань круто в’ється" – цю він любив за рядки "Сивий коник – то ж мій брат...". Про те, що він грав на акордеоні, я дізналася тільки з цього фото: Валентина Мацуй, Михайлина Коцюбинська і Сивокінь.

Валентина Мацуй, Михайлина Коцюбинська і Сивокінь

Друзям він підписував книжки як Гриць Сивокінь. Для нас, ясна річ, він був уже Григорієм Матвійовичем. Відходять люди, котрі знали його як Гриця, і прибуває людей, котрі його взагалі не знали. 10 серпня йому виповнилося б 86 років. Цього дня згадувала його, адже люди з нами, доки живуть у нашій пам’яті.