23 серпня Україна відзначає День Державного прапора. Відповідний указ тодішній президент Леонід Кучма видав лише під завершення своєї другої й останньої каденції - у 2004 році. До того День Прапора відзначався, хоч і не на державному рівні, з нагоди внесення синьо-жовтого полотнища до Верховної Ради; воно, за різними даними, відбулося чи то 23, чи то 24 серпня 1991-го. А в Києві День Прапора святкували 24 липня; в цей день прапор уперше підняли над столичною мерією, яка тоді ще так і не називалася, бо справа мала місце аж 1990 року.

Між тим, лише днем раніше - 22 серпня - день свого державного прапора відзначає… так, ви не помилилися - Росія. Відповідний указ президент Боріс Єльцин підписав на 10 років раніше за свого українського колегу - в 1994 році.

Утім, ще 22 серпня 1991 постанову про "державний прапор РРСФР" прийняла верховна рада Російської Федерації. Між тим, Президія Верховної Ради України наважилась на відповідний крок щодо синьо-жовтого біколору лише 18 вересня того ж року. Трохи раніше, 4 вересня, українські (чи "українські"?) депутати проголосували за підняття національного знамена над куполом парламенту. Сталося це тільки з третьої спроби, і лише під жорстким тиском тодішнього голови Президії ВР Леоніда Кравчука, якому фактично довелося шантажувати депутатів своєю відставкою та, відповідно, парламентською кризою.

Як бачимо, на початку 90-х правляча верхівка, що здебільшого складалася з т. зв. "партгоспактиву", не просто боялася демонстративної незалежності. Всупереч популярній до сьогодні думці, вони навіть не дуже рвалися до реального суверенітету - хоч би й з метою "грабувати, не ділячись із Москвою". Це підтверджує чимало інших фактів тих часів, найяскравішим з яких можна вважати той, що українська національна валюта вперше побачила світ ще 1992 року (в Канаді), але в обіг увійшла лише у вересні 1996-го.

Читайте також: Чому патріот не повинен замикатися у власному світі

Чи взяти історію з геть іншої царини - з перейменуванням міліції на поліцію. В Україні подібну ідею намагалися провести в життя ще на початку 2000-х, за того ж президента Кучми та міністра внутрішніх справ Білоконя. Але гору взяли спротив комуністів та невдоволення Москви; добре пам 'ятаю широку ретрансляцію російськими ЗМІ "всенародного обурення" українців начебто введенням слова "поліцай".

Відтак поліція в Україні з'явилася лише після розриву з Росією - причому на цей час вона вже існувала в самій Росії, що дало змогу невігласам від новітньої історії стверджувати, нібито українці "змавпували" ідую в росіян. Хоча було цілком навпаки.

В контексті сучасних подій ці та подібні історії наче підтверджують банальну думку: скільки не намагайся догодити вчорашній метрополії, йдучи в її фарватері - "розлучення" неминуче. І, можливо, якби воно сталося раніше й рішучіше, це обійшлося б нам значно дешевше - і в плані грошей, і в плані крові.

Читайте також: Кому потрібна Незалежність?

Насправді це не обов 'язково так. Авжеж, "рішучі" прибалтійські країни реалізували саме цей сценарій. Але чи вдалося це не менш "рішучим" Грузії та Молдові? Не можна виключити, що й ми, вирішивши однозначно порвати з радянським минулим ще на початку 90-х, просто мали б уже тоді те, що маємо зараз.

Але якщо охопити єдиним поглядом період від перших синьо-жовтих стягів над українськими містами й до сьогоднішніх, посічених осколками, державних прапорів "на передку", розумієш інше: хід історії невблаганний. Призупинити його можна, а от зовсім спинити - навряд.