Навколо окупованих територій України склалася стійка політична та соціо-психологічна ситуація, яка описується цілим набором проблем та залежностей.

Суть цієї ситуації – українці є заручниками: агресії російського владного режиму, корупції, відмови від реформ українського владного режиму та вичікування і переслідування власних інтересів західними країнами.

Події навколо прийняття законів про продовження особливого статусу та про особливості державної політики щодо ТОТДЛО (тимчасово окуповані території донецької та луганської областей) засвідчили неспроможність українських політиків та українців загалом дійти до сутнісного консенсусу з цього приводу.

Читайте також: Гібридна політика: що замовчують ті, хто радіє ухваленню реінтеграційних законів

На сторінках газети "Дзеркало тижня" заступник Голови Верховної Ради Оксана Сироїд звинуватила Президента України у неналежному виконанні своїх посадових обов'язків як Головнокомандувача під час війни. Тобто по суті особа вищого керівництва держави звинуватила нашого Головнокомандувача у державній зраді, бо відмова від оголошення воєнного стану під час війни цим і є.

Водночас це не призвело ані до якоїсь реакції суспільства, ані до якоїсь позитивної реакції з боку Президента. Натомість Президент Петро Порошенко звинуватив політиканів у відмові від окупованих територій, у напруженні стосунків з нашими ключовими союзниками та у створенні загрози, що ми останемось з агресором сам на сам.

Тобто ми маємо ситуацію, коли сторони не чують чи роблять вигляд, що не чують змісту позицій одна одної та аргументації цих позицій. Ми також маємо ситуацію, коли українська громада перестала зважати на гостроту політичного конфлікту всередині країни.

Отже мова йде про виникнення якоїсь нової соціо-психологічної ситуації в Україні. На мій погляд, в Україні склалася ситуація, яка нагадує Стокгольмський синдром.

Згідно з визначенням української Вікіпедії, "Стокгольмський синдром – психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив'язаністю жертви до кривдника. В процесі захоплення, викрадення або застосування (чи загрози застосування) насильства, жертви починають співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їх дії, і, навіть, ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї".

Читайте також: Окупований Донбас: нова тактика і стара стратегія?

Причини такого парадоксального стану у наступних факторах: 1) жертва відчуває, що коли будуть виконані вимоги агресора, вона сама отримає звільнення від терору, тому підсвідомо підтримує агресора; 2) жертва знає, що під час штурму зі звільнення заручників може постраждати не тільки агресор, але і вона сама (всі пам'ятають терористичний акт на Дубровці під час мюзиклу "Норд-Ост", коли під час штурму терористів загинуло 130 заручників), тому вона зацікавлена в мирному вирішенні ситуації, тобто знову ж у виконанні умов агресора без загострення конфлікту.

Тобто Стокгольмський синдром означає підсвідому залежність жертви від агресора, виникнення певного позитивного емоційного зв'язку між агресором та жертвою. Така емоційна залежність стала можливою приблизно з ХХ століття, коли концепція прав людини проникла не тільки в політику, але і у соціальні норми девіантних форм політики – таких як тероризм та локальні війни.

Але Україна спричинилася до створення та демонстрації на весь світ нової форми Стокгольмського синдрому – Донбаського синдрому.

Донбаський синдром є ускладненим варіантом Стокгольмського синдрому. Він може бути описаний, як набір складних залежностей чотирьох різних сторін: 1) української громади; 2) української влади; 3) російської влади; 4) владних представників західного світу, зокрема ЄС та США.

Поки що можна описати ці залежності дуже схематично.

В основні Донбаського синдрому лежить хвороблива залежність Росії і зокрема російської влади від приналежності до неї України та української громади, бо без них Росія не імперія, хай навіть всіх решту колишніх республік СРСР вона збере навколо себе.

Трохи меншою мірою, аде досить сильно, Росія залежить від Європи, чи скоріше їй потрібен владний вплив на Східну Європу так само, як і Україна у її складі, для задоволення імперського збочення.

Також значною мірою Україна та Східна Європа агресуються Росією через хворобливу заздрість до США. Росія ніби говорить США – ми рівні вам, а якщо ви нас так не будете сприймати, то ми будемо руйнувати Україну та Східну Європу, а відтак і робити більш слабкою цілу Європу.

Отже в основі Донбаського синдрому лежать хворобливі прояви російського імперського комплексу глобальної меншовартості.

Але сам Донбаський синдром є описом складних відносин Росії з жертвами – українською громадою, українською владою та європейськими владними лідерами (і як найбільш упослідженими Росією – громадами східноєвропейських країн).

Найбільш одіозною є залежність нинішньої української влади від російської влади. Щонайперше, це безпосередня залежність українських політиків від війни з російськими режимом (зокрема олігарха-президента). Завдяки цій війні вони отримують підтримку всередині України та за кордоном, навіть не проводячи реформи та посилюючи корупцію, продовжуючи незаконне збагачення себе та свого вузького кола, нехтуючи підтримкою української громади та дозволяючи собі публічно знущатися над опозицією.

Це також залежність українських олігархів від бізнес-зв'язків з Росією, від впливової досі в їх середовищі російської культури, яка дозволяє їм, перебуваючи в корпоративному середовищі, уникати широкого тренду українізації та української ідентифікації, яка нині проблемно, але невідворотно, шириться Україною.

З іншого боку, залежність української громади від російської влади підсвідома і більш цікава, бо вона непряма.

Українська громада підсвідомо бажає, аби російський режим якомога більше зруйнував весь пафос та псевдореформістську брехню української влади. Українська громада підсвідомо бажає, аби російський режим своїми агресивними діями викрив усю корупцію та всі олігархічні зв'язки, щоб було зручно всьому цьому покласти край під час чергових протестів. Українська громада підсвідомо бажає, щоб російський режим своїми діями допоміг викрити зрадників серед українських політиків та серед українського генералітету. Українська громада підсвідомо бажає, щоб виклик російської агресії був настільки сильний, щоб українська влада знайшла в собі сили до самолюстрації.

Тому коли Президент говорить про опозицію, яка стає на бік української громади у протистоянні з українською владою, що немовби опозиція є залежна від російського режиму, то ліпше було б йому мовчати про це. Бо це така залежність, яка зовсім не на користь його політичному майбутньому.

З іншого боку, залежність європейських лідерів від російського режиму виходить з двох обставин – економічна залежність від Росії та погане реноме української влади. Саме ці дві обставини змушують європейських лідерів зволікати зі справжньою підтримкою України. Саме це змушує говорити Президента України, що ми не впораємося з Росією сам на сам.

Звичайно, українська громада ніколи не впорається з агресивним російським режимом з такою залежною від нього українською владою.

Якщо впродовж трьох років війна Росії проти України тривала в контексті проекту Новоросії чи хоча б Донбасу у складі Росії, то після трьох років цієї війни, коли вже стало зрозуміло, що Росія не зможе отримати Новоросію, а Донбас вона може отримати лише зруйнованим, війна продовжується винятково через наявність Донбаського синдрому.

Цей Донбаський синдром існує як набір стійких свідомих та несвідомих залежностей між чотирма сторонами цього конфлікту. Іноді здається, що Путін напряму домовився з Порошенком продовжувати цю війну у млявому режимі. Обом ця війна вигідна в політичному плані. Страждають лише громади – українська, російська та значною мірою навіть європейська.

Донбаський синдром відрізняється від Стокгольмського синдрому не тільки складністю чотирьохсторонніх залежностей, але і тим, що агресор-терорист виступає для української громади в двох позиціях: російська влада шантажує українську громаду небезпекою від української влади, а українська влада шантажує українську громаду небезпекою від російської влади. І це ще питання – чий шантаж більший, бо ресурси української влади для шантажу власної громади більші, ніж у російської влади.

Українська влада постійно дає зрозуміти українській громаді – не чіпайте нас, бо російський владний режим значно гірший, ніж ми. Тобто це фактично українська влада тримає власний народ у заручниках, погрожуючи йому посиленням агресії російської влади.

Іноді здається, що навіть не російська влада є агресором для української громади, а українська влада є його агресором, оскільки відкрито зраджує українську громаду у ситуації війни, відкрито продовжує корумпувати державу, відкрито займається здирництвом через тарифи та відкрито робить корпоративний бізнес на крові.

Українській громаді немає в цьому соціо-психологічному процесі Донбаського синдрому чим пишатися, окрім власних спроб воювати – тобто окрім громадянської традиції добробатів та громадянської традиції волонтерів, тобто окрім власних спроб подолати цей синдром.

Єдине, чим можуть пишатися українці, так це тим, що ми внесли певний розвиток у теорію парадоксальних зележностей між агресором та жертвою, принципово ускладнивши всю схему звичайного Стокгольмського синдрому та показавши, що він може існувати в ситуації опосередкованого шантажу.

Як можна зруйнувати Донбаський синдром?

Суть російського режиму ми змінити не зможемо. Хвороблива залежність від України, яка лежить в основі імперського збочення Росії, в будь-якому разі залишиться.

Європейську позицію ми теж змінити не зможемо, допоки є економічна залежність Європи від Росії, а наша влада не виглядає привабливою в жодному аспекті політики для європейців.

Так само ми не зможемо змінити українську громаду, яка бажає поразки українській владі, підсвідомо намагаючись використати для цього агресивний російський режим.

Ми можемо змінити лише одне – нинішню українську зрадницьку та корумповану владу.

Це ключова ланка Донбаського синдрому.

Саме її потрібно зруйнувати.

Інакше Донбаський синдром як набір уже доволі стійких чотирьохсторонніх залежностей залишиться в Україні надовго.