Часто можна почути, що в Україні встановлюється диктатура. Ці міркування ґрунтуються на антидемократичних схильностях вітчизняної правлячої еліти, що проявляються у переслідуваннях політичних опонентів, тиску на ЗМІ, використанні органів правосуддя для реалізації політичних завдань і т.д.

Звісно, це все правда, але називаючи режим, що у нас склався, диктатурою, чи не занадто ми ображаємо диктаторів? Адже при всіх своїх недоліках, диктатори не позбавлені і певних позитивних рис.

Для того, щоб зрозуміти, чим диктатура відрізняється від того, що існує у нас, наведу нескладний приклад.

Не так давно президент Казахстану Н. Назарбаєв звільнив одного зі своїх міністрів, за те, що той “не вміє працювати із громадянами”. Виразилося останнє у тому, що звільнений С. Абденов, відповідаючи на питання громадян про причини підвищення пенсійного віку, відповів: “Тому що”.

От так. Навіть не назвав нікого “лошком” (як український колега), не закликав нікого позбавити соціальних виплат (як інший), не називав своїх співгромадян лакеями, і навіть не веселив громадян “кішачими магазинами”. Просто недостатньо ввічливо їм відповів.

Нагадаю, що мова про Назарбаєва і Казахстан. Той самий, де рік тому розстрілювали демонстрантів, і того самого президента, що безперервно керує країною не одне десятиліття, займаючи почесні місця у рейтингах середньоазійських автократів.

Проте яка чутливість до громадської думки! Щоб показати свою чуйність до потреб громадян, влаштовується це шоу зі звільненням міністра, який недостатньо ввічливо із ними спілкується.

Як думаєте, чи можливе таке в Україні? Звісно, ні. Будь-який міністр може казати все, що він хоче. Може навіть роздягтися і бігати голяка. Це нічого не змінить, бо він – чиясь людина, бо за ним хтось стоїть, бо він комусь потрібен. А найголовніше, тому, хто його призначив, абсолютно байдужа громадська думка. Вона його просто не цікавить.

От у цьому і полягає відмінність між диктатурою і тим, що є у нас.

Будь-який диктатор думає на перспективу. Нехай він не геній і може не мати належної освіти, але якщо він виліз у верхи, то має певне чуття, нюх на те, що треба робити, а що робити не треба. Диктатор любить владу, хоче насолоджуватися нею до смерті, а після смерті лягти у персональний Мавзолей, передавши владу синові або онуку. Тому він змушений думати про перспективу, змушений думати про основи своєї влади, змушений турбуватися про те, як його сприймають у суспільстві. При чому, нетільки сьогодні, але й як будуть сприймати завтра.

Диктатор турбується про власний імідж, мабуть, навіть більше, ніж демократичний президент. Адже для нього це питання мільярдів і часто життя або смерті. Тому він постійно намагається підтримувати образ доброго батька народу, звільняючи невправних міністрів, турбуючись про те, аби позувати перед камерами із дітьми та представниками народу і т.д.

Подивіться на пострадянські диктатури і ви все зрозумієте. Регулярні звільнення та посадки “своїх”, зустрічі із народом, відвідування масових заходів, сурові кари казнокрадам і т.д.

Єдина перевага диктатури (у суспільній свідомості) перед іншими моделями управління – це певний уявний порядок. Обов’язок диктатора його регулярно демонструвати, тому він просто змушений постійно розмінюватися певними політичними фігурами, аби у суспільства була ілюзія про невідворотність кари та мудрого батька, що слідкує за усім суспільством.

Все це – абетка диктатури.

Тепер до того, що у нас.

У нас влада демонструє тотальний пофігізм по відношенню до громадської думки. Вона їй просто байдужа.

Ляпнув щось міністр? Нічого страшного. Його просто спровокували.

Регулярно в країні відбуваються скандали із вбивцями-мажорами та посадовцями-злочинцями. З них жоден не зазнав справедливої кари. Просто тому, що владі байдуже, що про неї думає народ.

Замість того, аби демонструвати хоча б іноді близькість до народу – маємо абсолютно карикатурну турботу про безпеку перших осіб, коли кожен їх візит до власної країни перетворюється на транспортний колапс.

Жоден диктатор не додумається так нахабно використовувати судову владу в своїх тактичних інтересах. Не буде він відкрито проштовхувати ледь не щомісяця через суд, який називається Конституційним, явно ангажовані політично рішення. У суспільства повинна залишатися ілюзія, що є справедливий суд, якісь чесні судді і т.д. Інакше підривається сама віра в державу, а, значить, єдиним механізмом спротиву буде збройний.

Коротше кажучи, диктатор (за всіх своїх недоліків) думає про перспективу, бо хоче довго правити. Він створює свою систему ілюзій та міфів, аби вона допомагала йому правити.

Наша влада не думає ні про що. Очевидно, в силу органічної неспроможності поглянути на день уперед.

До речі, вона у цьому плані нагадує за своєю логіку “джентльменів удачі” із легендарного фільму: “дорвався до влади – вкрав – в еміграцію. Романтика!”

Диктатуру можна повалити. Те, що існує у нас просто підриває основи суспільного ладу, повертає нас до стану печерних троглодитів, що не знають ні порядку, ні справедливості, ні моралі, а лише бажання жерти.

Суспільство знищується. Звісно, не методично, бо методики тут бути не може, але підривається сама ідея поваги до влади в Україні, сама ідея якоїсь справедливості у суді, сама ідея якихось виборів, сама ідея бодай якоїсь відповідальності і т.д.

Не називайте все це диктатурою. Не ображайте диктаторів.

Петро ОЛЕЩУК