Теза про колаборантів, тим більше, якщо йдеться про юридичну норму, напряму пов’язана з необхідними попередніми рішеннями: про визнання агресії, про ідентифікацію агресора тощо. Тобто ці питання потрібно розв’язувати у певній послідовності, а, тим більше, виносити їх у правове поле. 

Заяву пана Авакова про те, що Мінські угоди не працюють, і Україні потрібен «закон про колаборантів», варто розглядати поки що переважно в інформаційно-політичній площині, оскільки, очевидно, що Міністерство внутрішніх справ спочатку мало б розробити і подати відповідні законопроекти. А якщо лунає лише заява, без жодних конкретних дій, то йдеться, скоріше за все, про певне політичне позиціонування, яке загалом є очікуваним і логічним у світлі розпочатої підготовки до виборів. «Народний фронт» в особі того ж Авакова повертається до свого звичного політичного позиціонування як «партії війни» і «партії яструбів». У даній заяві переважно йдеться саме про це. 

Читайте також: Я видел смерть многих "бессмертных", занесёт снегом и вас, – луганский блогер

Загалом «закони про колаборантів» — це спадщина ХХ століття та історії Другої світової війни. Ця тема в умовах результатів Другої світової війни більш-менш зрозуміла. Тут можна згадувати одіозні рішення Сталіна і радянського уряду, коли колаборантами визнавалися цілі народи, в тому числі кримськотатарський, чеченський тощо. 

Натомість у нинішній ситуації «гібридної війни» в Україні, коли важко ідентифікувати сторони протистояння, коли кожна з них ховається за різними інформаційними спецопераціями, коли важко встановити причетність до тих чи інших подій окремих людей, такі закони будуть мати дуже обмежену дію. Тобто буде дуже не просто звести все це в нормальну юридичну площину, узгодити з іншими визначеннями агресора, характеру агресії тощо. А також на прикладі кожної конкретної людини буде дуже важко встановити і довести її причетність до колаборації. 

Читайте також: Президентский новогодний "подарок" от Авакова

Ми бачимо результати чотирирічних розслідувань справ Майдану і розуміємо, наскільки все це складно довести, і наскільки в кожному конкретному випадку виникає багато різних нюансів — процедурних, юридичних тощо. У нас вкрай мало успішних розслідувань випадків насильства на Майдані. Так само і досвід проведення люстрації в Україні мав би нам показати, що немає простих рішень — прийняти закон і почати так діяти. На практиці виявляється, що шлях є непростим, і він не веде нас до торжества справедливості. Хоча, звісно, цього б дуже хотілося.