1933 року постановою № 74/1740 радянський уряд утворив Всесоюзний переселенський комітет - для "повного освоєння малозаселених родючих районів". Йшлося про українські села, спустошені Голодомором.

Спочатку передбачали переселити в Україну 21 тисячу сімей колгоспників - з Росії та Білорусі. Потім показник збільшили майже вдвічі - до 41,3 тис.

З них дві тисячі сімей мали переселити з Горьківського краю до Одеської області.

Горьківська владна вертикаль розпочала "вербовку" охочих у семи районах: людей агітували, переконували, спокушали пільгами. Переселення мало бути добровільним.

Натомість кожному району спустили згори контрольні цифри переселенців, ще й відрядили представників крайового комітету партії "для руководства и практической помощи местам" (тут і далі всі цитати - мовою оригіналу).

Повноважний представник ОГПУ в Горьківському краї наказав місцевим чекістам узяти активну участь у фільтрації тих, хто зголошується.

Адже до України не мали в'їхати куркулі, одноосібники, "саботажники" тощо. Кандидатури таких добровольців слід відхилити разом з усією сім'єю під якимось нейтральним приводом.

Тобто Москва прагнула заселити Україну лояльними до себе селянами з "правильним" соціальним походженням.

Половина плану

"Большинство колхозников весьма положительно реагирует на переселение, - читаємо у спецзвіті ОГПУ від 28 жовтня 1933 року. - Заявления о переселении поступают от колхозников тех колхозов, которые слабо экономически обеспечены. Желание переселиться они обосновывают тем, что здесь неурожай, а там хлеба будет много".

Попри цю оптимістичну картину, протягом двох тижнів вдалося переконати у перевагах життя на Одещині лише 1,1 тис. домогосподарств - половину планового показника.

Провину "за провал" поклали на Горьківське начальство.

Мовляв, у одному районі голова райвиконкому відбув до Москви на нараду, в іншому - заступник голови пішов у відпустку, в третьому - секретар райкому перебуває в обласному центрі на курсах. Нема кому керувати!

Винуватцями оголосили також колгоспні партійні осередки та сільради - не розгорнули масово-роз'яснювальної роботи серед населення.

Насправді причина полягала в іншому.

Читайте також: Голодомор я не прощу ніколи. Моя ненависть абсолютна і чиста, як гірський кришталь – журналістка

"Со стороны некоторых колхозников имеются выжидательные настроения, - йдеться у згаданому спецзвіті ОГПУ, - колхозники считают необходимым предварительно съездить на место и узнать условия работы, состояние почвы и т.д. Отмечены случаи распространения провокационных слухов в связи с переселением: "Там была эпидемия и все вымерли, туда нас и хотят направить".

"Сарафанне радіо"

Івановська промислова область. Командування N-ського полку військ ОГПУ в Кінешмі, підрозділи якого забезпечували порядок під час переселення місцевих колгоспників на Донеччину, 1933 рік

Про те, що в Україні вимирали цілі села, знали й колгоспники Івановської промислової області. Їх, відповідно до рознарядки Всесоюзного переселенського комітету, агітували їхати на Донеччину (до її складу входила на той час і Луганщина).

Але з 16-ти районів області у десяти не знайшлося жодного (!) охочого, в інших шести зголосилися тільки 62 сім'ї.

На відміну від колгоспників Горьківського краю, місцеві селяни були в курсі, що причиною масових смертей в Україні є не епідемія, а голод.

Про безхліб'я не писали в радянських газетах і не повідомляли по радіо, натомість справно працювало альтернативне радіо - "сарафанне". З вуст у вуста.

"В деревне Обращиха Стародворского сельсовета, - сигналізував інформатор ОГПУ, - поп Бакмосов развернул антисоветскую агитацию против добровольного переселения колхозников в Донецкую область. Бакмосов распространяет контрреволюционную провокацию о плохой в Донецкой области земле, о неурожаях и голоде, людоедстве. В результате агитации часть колхозников подает заявление об отказе".

Що сказали "ходоки"

З 1929 року газета "Белгородская правда" видавала додаток українською мовою, з травня 1930-го він виходив щотижня. Цей додаток закрили 1932 року. Перший тижневий випуск 11 травня 1930 року

Не дуже прагнули переселятися до України й селяни Центральної Чорноземної області Росії.

"Среди завербованных на переселение колхозников отмечается нарастание отрицательных настроений, в отдельных случаях выливающихся в форму отказов от выезда", - фіксує ОГПУ 13 листопада 1933 року.

Колгоспники першими відрядили так званих "ходоків". Мовляв, хай подивляться і нам розкажуть.

Ті повернулися з приголомшуючими новинами.

Ось що, наприклад, повідомили "ходоки" від колгоспів Білгородської машинно-тракторної станції.

Шуров: "Село от железной дороги находится в 32 верстах, с постройками плохо, хаты не отремонтированы, сараев нет, погребов нет, так что туда ехать отказываюсь".

Тітенко: "Местность там хорошая, но народу умерло больше половины, все хорошие хаты заняты красноармейцами, а остальные разорены и не отремонтированы, колодцы засыпаны, ехать туда можно только весной, а иначе у нас перемерзнут все овцы, сараев нет, и негде даже поставить скотину".

Результат цілком передбачуваний: "В Хомутовском районе все завербованные колхозники после возвращения ходоков отказались от переселения".

Подібне сталося в інших господарствах.

• "В колхозе Ивановских хуторов после сообщения ходока о том, что все колхозники Украины вымерли от голода, все записавшиеся на переселение от последнего отказались".
• "В колхозе Селявинского сельсовета после отказа от переселения ходока, члена ВКП(б), Чапрасова желающих переселиться не оказалось. Записавшиеся ранее вычеркнули свои хозяйства из списков".

Дві Полтави

За таких умов дивно, але план по переселенцях був не лише виконаний, але й перевиконаний.

Плановий показник, нагадаю, був: 41,3 тис. сімей з Росії та Білорусі.

Натомість фактично в Україну привезли більше - 43,1 тис. сімей. За кількістю людей - 219 110 - це як дві тогочасні Полтави.

Мабуть, після провалу "вербовки" на добровільних засадах влада таки вдалася до "добровільно-примусового" способу.

Для перевезення людей виділили десятки ешелонів. Колгоспники приїхали з власною худобою: привезли 27 625 коней, 36 670 корів та 60 369 голів дрібної худоби.

Переселенців розселяли так: на Дніпропетровщину (до якої частково належала й Запорізька область) - 13 625 сімей, в Одеську область (до її складу входили також сучасні Миколаївська та Херсонська області) - 11 854 сім'ї, на Харківщину - 9 998 сімей, на Донбас - 7 983 сім'ї.

Не в захваті

"Що роблять Сталін і Молотов з народом". Карикатура з німецького журналу, 1933 рік

"Отдельные колхозы оказались неподготовленными к приему переселенцев, - доповів секретно-політичний відділ ОГПУ 3 січня 1934-го, - транспорт выделялся в недостаточных размерах или же прибывал на станции с большими опозданиями. Это приводило к задержке разгрузки эшелонов; в отдельных случаях вместо 7 час. по расписанию разгрузка проводилась в течение 50-60 часов".

Певно, частина переселенців засумнівалася, чи варто було їхати сюди.

"Из-за недостатка транспорта, - йдеться далі у документі, - автомашины сильно перегружались, причем вследствие большой скученности в дороге был задушен один ребенок. […] При погрузке подвод не хватило. Имущество грузили как попало, в связи с чем много вещей переселенцев попорчено. […] Часть переселенцев вообще не была встречена представителями местных организаций. Некоторые переселенцы вынуждены были без проводников отправиться в колхозы. […] Имели место и такие факты, когда переселенцы направлялись не в те колхозы, куда ими посылались ходоки, что вызвало среди них недовольство".

Читайте також: Як жив Київ під час Голодомору

Як з'ясувалося, незадоволеним було і місцеве населення.

"Нам переселенців не треба, - відрубав один голова колгоспу. - У нас і так не вистачає землі".

Траплялося, селяни знущалися з прибульців, ображали їх, інколи лупцювали.

"В результате, - з тривогою звітує ОГПУ, - отдельные переселенцы бросают колхозы, возвращаясь на родину".

Насправді не "окремі" - з України накивали п'ятами 5 863 сім'ї.

Найбільший відсоток втікачів (39%) виявився у переселенців з Горьківського краю, які опинилися в Одеській області, також у переселенців з Івановської промислової області, що замешкали на Донеччині (31,9%), та в білоруських колгоспників, яких розмістили на Одещині (27,5%).

Додому ці люди поверталися вже без худоби.