Коли настає криза, коли в складну ситуацію потрапляє ціла країна, коли зникають звичні орієнтири, які ще вчора здавалися такими зрозумілими і незмінними, знайти правильну позицію стає дуже непросто. А коли керуватися емоціями, навіть контрольованими, – знайти правильну, тобто водночас перспективну та дієву, позицію стає взагалі неможливо.

Прохання не читати цей текст тим, хто вважає, що "все просто" і "навіщо все ускладнювати?".

Набір формальних позицій у ситуації кризи в сьогоднішній Україні

Правильність вибору позиції в нинішній кризовій ситуації визначається двома доволі ризикованими та іноді навіть суперечливими вимогами – здійснити трансформацію України, при цьому не втративши чи хоча б зберігши в основному її суверенітет (конституційний, територіальний, економічний, політичний, соціальний, культурний, інформаційний, духовний тощо).

Проблемність виконання першої вимоги зумовлена тим, що трансформації опирається більшість правлячого класу України на чолі зі президентом-олігархом і за підтримки інших олігархів. Проблемність виконання другої вимоги зумовлена тим, що збереження суверенітету України суперечить довгостроковим інтересам російського правлячого класу й не дуже підтримується правлячими класами Європи та США.

Складність виконання цих вимог полягає в тому, що виконувати їх потрібно на всіх рівнях одночасно: геополітичному; антиколоніальному; антиолігархічному; соціально-економічному; національному; громадянському. Відмова від якого-небудь рівня означає, що саме цей рівень призведе згодом до відкату (архаїзації чи реставрації) на інших рівнях.

Отже, на сьогодні ми маємо зіткнення всередині однієї політичної групи чи навіть всередині індивідуальної свідомості чотирьох різних двоходових установок змістовної дії: 1) поновлення олігархічного консенсусу без зміни влади; 2) поновлення олігархічного консенсусу через зміну влади; 3) знищення олігархічного консенсусу за рахунок укладення нового суспільного договору (конституанта на основі громадянського консенсусу) без зміни влади; 4) знищення олігархічного консенсусу за рахунок укладення нового суспільного договору (конституанта...) через зміну влади.

Тож ми маємо дуже складну ситуацію порозуміння в кризовій Україні. Не всі, хто виступає за зміну влади, прагнуть знищити олігархічний консенсус, і навпаки – не всі, хто прагне знищити олігархічний консенсус, виступає за зміну влади. Не всі, хто виступає за укладення нового суспільного договору, прагне зміни влади, й навпаки – не всі, хто прагне зміни влади, виступає за укладення нового суспільного договору.

Тобто суспільно-політичні установки перестали бути одноходовими. Вони стали щонайменше двоходовими. Більше того, ці позиції ще й маскуються. Перша позиція маскується під третю. Друга позиція маскується під четверту.

Окрім того, до способи реалізації змісту вказаних позицій також належить інструментальний контекст позицій: 1) усе здійснити винятково легальним та інституційним чином; 2) усе здійснити шляхом мирного протесту, тобто легітимним, не дуже легальним та епізодично інституційним чином; 3) усе здійснити шляхом радикальним (зокрема шляхом громадянської війни), тобто напівлегітимним, нелегальним і неінституційним чином.

Читайте також: Інакший погляд на війну

Тому у кожній з означених чотирьох змістовних позицій є також розкол на три позиції за інструментальним контекстом. Тобто чотири позиції по три варіанти інструментального контексту в кожній.

Отже, в нинішній ситуації кризи в Україні існує як мінімум 12 базових позицій того, як потрібно діяти. Їх можна означати двома цифрами, де перша цифра – номер змістовної ситуації, друга цифра – номер інструментального контексту. Наприклад, позиція влади формулюється так; 1.1 (перша з чотирьох позиція змісту дії, перша з трьох позиція інструменту дії). Отже всі 12 позицій: 1.1, 1.2, 1.3; 2.1, 2.2, 2.3; 3.1, 3.2, 3.3; 4.1, 4.2, 4.3.

Дуже мало громадян в Україні бажають розглядати ситуацію в такому складному аналізі. Найбільш радикальні громадяни водночас виступають із установкою відмови від складного аналізу, яка звучить так: "Навіщо все ускладнювати, все дуже просто".

Окрім того, існує також "тринадцята позиція" – "знищити олігархів та/чи всіх тих, хто руйнує державу, без руйнування олігархічного консенсусу, без укладання нового суспільного договору, незалежно від того, яка буде влада".

А от 14-ої позиції немає. Бо позиція "нічого не робити" це і є позиція 1.1 – "все зробить нинішня влада".

Також існують не дуже імовірні ситуації: "самостійна відставка президента", "власне рішення парламенту про дострокові перевибори", "переворот шляхом змови оточення чи як спецоперація силових структур", "перехід війни в повномасштабну форму". Але ці ситуації не вимагають попереднього громадянського самовизначення і не залежать від загальногромадської дії, тому ми їх не розглядаємо.

Реальні позиції в кризовій ситуації України

З усіх цих 13-ти позицій не всі в нинішній Україні є яскраво та детально сформульованими і такими, що знаходять однакову кількість прибічників. Далі ми спробуємо означити та проаналізувати лише найвпливовіші чи найрезонансніші з них.

Владна позиція – здебільшого позиція 1.1. Це означає, що в самій владі (без опозиції) є набір із різних позицій. Є там позиції 2.1 і 3.1. У меншій кількості є також позиції 1,2 і 2.2. Доволі часто там зустрічаються позиції 1.3, 2.3 і навіть "13-та позиція", особливо в ситуації протистояння з опозицією та з активною протестною громадою. Але владі вдається через постійні консультації зводити всі ці позиції до позиції 1.1.

Проблема цієї позиції в тому, що вона малодієва і безперспективна. Від часу контрреволюційного перевороту в парламенті у квітні 2016 року проблеми владою не вирішувалися, а лише накопичувалися.

Зрештою, накопичені проблеми призвели до двох принципових негативних результатів – руйнування олігархічного консенсусу та до кризи всіх державних інститутів.

Щоб поновити олігархічний консенсус в ультимативному плані перед владою стоїть завдання – знищити причини руйнування олігархічного консенсусу. Спочатку влада хотіла повністю знищити антикорупційні органи, але тиск США змусив її перейти до іншої тактики – такого обмеження роботи антикорупційний органів, яке, з одного боку, дасть змогу виправдатися, що антикорупційні органи є, але, з іншого боку, їхня діяльність буде повністю блокована.

Тривалий і все більш поглиблюваний характер інституційної кризи (злочинно недієвий головнокомандувач і корумповане коло навколо президента, відсутність парламентської коаліції, відсутність багатьох міністрів, відсутність голови НБУ, недієва Генпрокуратура, війна між правовими відомствами тощо) говорить про те, що вирішити її інституційними засобами вже неможливо.

Олігархат – позиції 1.2, 2.1, 2.2, 2.3. Позицію 1.2 займають олігархи, які близькі до влади і таким чином тиснуть на неї, розбурхуючи суспільство. Позицію 2.1 займають олігархи, які неблизькі до влади й тому намагаються збільшити свій політичний вплив. Позицію 2.2 займають олігархи, яких переслідує влада, і вони хочуть принципово змінити її. Позицію 2.3 займають найняті олігархами воєнізовані структури.

Помірна опозиція – здебільшого позиції 4.1 та 4.2. Нинішній наступ влади на антикорупційні органи та на борців із корупцією, використання владою правових фальсифікацій щодо опозиціонерів актуалізує для опозиції позицію 4.1. Але опозиції поки що вдається навіть через внутрішні конфлікти триматися саме позиції 4.2. Максимальний радикалізм в опозиції – це позиція 4.3, але не "13-та позиція".

Опозицію від влади відрізняє принципова неприйнятність позицій 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3. Позиція 4.3 є небажаною для офіційної опозиції через великі ризики для країни, але вона використовує її для залякування влади. Отже, опозиція та влада можуть порозумітися або на позиції 3.1 або на позиції 3.2. Проте ймовірність цього порозуміння дуже низька.

Радикальна опозиція – позиція 3.3 та 4.3. Це та позиція, на яку тимчасово виходять окремі найрадикальніші представники опозиції. Ця позиція є тимчасовою в тому сенсі, що вона виступає як спротив владі, тобто спротив окремим представникам влади, які теж тимчасово займають позицію 1.3. та 2.3.

Старі претенденти на владу – позиції 3.1 та 3.2. Зміст цієї позиції зумовлений тим, що старі претенденти на владу мають хороші зв'язки з нинішніми представниками влади і вважають, що ці нинішні представники влади просто не знають чогось чи чогось не вміють, тобто потрібно допомогти. Ці старі претенденти на владу вважають, що якщо запропонувати платформу для об'єднання в суспільстві, запропонувати об'єднувальне стратегічне бачення, то можна досягти трансформації України найбільш перспективним та дієвим чином.

Тобто здебільшого представники старих претендентів на владу тяжіють до позиції 3.1. А позиція 3.2 ними толерується лише як спонукання влади до того, щоб вона розширила коло тих, із ким вона безпосередньо співпрацює, зокрема запросила до влади їх самих, хто має знання та досвід і кого нинішня влада так чи інакше знає.

Нові претенденти на владу – позиції 4.2 та 4.3. Ця позиція будується на переконанні, що за умови збереження нинішньої влади новим претендентам на владу нічого не світить. Саме тому вони тяжіють до позиції 4.2. А позицію 4.3 вони використовуютья лише для того, аби залякати нинішню владу і створити більшу впливовість їхній позиції 4.2. Як бачимо, нові претенденти на владу за своєю позицією дуже схожі на помірну офіційну та радикальну опозицію.

"13-та позиція"

Це найнебезпечніша позиція в сучасній Україні. Спочатку її потрібно відрізнити від інших схожих позицій.

Позиція 1.3 – це позиція по суті владної диктатури, за якої влада використовує силові структури для подавлення всіх протестів, радикальної опозиції і навіть помірної опозиції.

Позиція 2.3 – це позиція олігархату, який силовим чином змінює владу, яка більше не підтримує олігархічного консенсусу.

Позиція 3.3 – це позиція радикальної опозиції. Ця позиція пов'язана зі протидією радикальної опозиції позиціям 1.3 влади та 2.3 олігархату, тобто вона пов'язана з радикальним руйнуванням олігархічного бізнесу і владної диктатури.

Позиція 4.3 – це позиція радикальної опозиції та нових претендентів на владу, які використовують силові методи для того, щоб заявити про себе. Позиція 4.3 так чи інакше долучається до позиції 3.3, бо сама по собі вона не має ресурсів для довготривалого існування.

Окремо від цих позиції стоїть "13-та позиція". Її обстоюють патріоти України, які не належать до радикальної опозиції та не здатні змістовно претендувати на політичний вплив як нові політичні сили.

Читайте також: Старі сюжети України на тлі її демографії

Ця позиція формулюється дуже абстрактно – проти всіх тих по обидва боки барикад, хто руйнує державу. Потрібно розуміти, що ця позиція проти влади, проти помірної опозиції, проти радикальної опозиції, проти нових претендентів на владу.

Найяскравіше цю позицію висловив Дмитро Ярош у своєму дописі у Фейсбук за 10 грудня 2017 року: "...Невже ви, потвори, ряжені в патріотів по всі сторони ваших ефемерних барикад, думаєте, що ми, люди, які чотири роки не виходять із бою, все вам пробачимо і забудемо!.. Без надії сподіваюся, що ви зупинитесь у руйнуванні нашої Держави. А якщо ні – вмиєтеся своєю кров'ю..."

Фактично Ярош погрожує громадянською війною всім сторонам нинішнього конфлікту, хто на його думку руйнує Державу.

Про наявність такої позиції щодо громадянської війни я писав раніше. Але у відповідь Віктор Уколов пояснював нам, чому "громадянської війни не буде". А Олеся Яхно пояснювала, чому теза громадянської війни інспірована Росією і використовується нинішніми українськими політиками.

Дуже хотілося б, аби блогери, які заперечують наявну реальність чи кажуть про її інспірований характер, частіше зустрічалися зі фронтовиками й саме їм розповідали, чому громадянська війна небезпечна й чому вона інспірована Росією.

Характерно, що цей допис Яроша знайшов широку підтримку. Зокрема його публічно підтримали політики Антон Геращенко й Ігор Луценко. Сподіваюся, що це емоційна реакція цих політиків, і вона аж ніяк не є публічними позиціями "Народного фронту" та "Батьківщини".

Короткі висновки

Чітко і прямо кажу – я перебуваю на позиції 4.2 без жодного дрейфу в бік якоїсь іншої позиції. Я відкидаю позиції 1.1, 1.2, 1.3, 2.1 2.2, 2.3 як недієві. Я співпрацюю і з усіх сил намагаюся переконати громадян відмовлятися від позицій 3.3, 4.1 та 4.3 як від неперспективних. Я епізодично співпрацюю з позиціями 3.1 і 3.2, хоча ф не вважаю їх ефективними. Я, на відміну від згаданих блогерів, вважаю "13-ту позицію" такою, що дійсно сьогодні існує в Україні, має глибоке історичне коріння і становить найбільшу небезпеку.

Я зумисно уникав ідентифікації позицій яз конкретними політичними силами чи персонами під час аналізу 12-ти позицій, за винятком аналізу "13-тої позиції", де я зумисно використав персоніфікації.

Я можу помилятися в оцінці конфігурації тих чи інших позицій щодо тих чи інших політичних сил і суспільних груп.

Але я водночас вважаю, що пропонований аналітичний конструктор позицій допоможе українським громадянами у самовизначенні.