Є такі явища, які начебто й частина повсякденного життя, а ніби й не існують, поки не зіткнешся з ними особисто, пише для "Тижня" Ганна Чабарай

Як-от черговий "найяскравіший" зорепад (якого не бачиш, бо хмарно), виграш у лотерею (на який не сподіваєшся, бо ж лотерейних квитків не купуєш) чи недорогі квартири в Києві біля метро (не вірила в них, поки таку не знайшла). Або ветерани, яких за понад три роки війни на Донбасі маємо стільки, що можна майже повністю заселити, скажімо, Вінницю. Але ти з ними не перетинаєшся. І зі словом "ветеран" асоціюєш чоловіка середніх років у камуфляжі й із серйоз­ним обличчям, який курить завжди в кулак, не говорить зайвого, але як щось піде не так, то просто тут почне "відновлювати справедливість". У черзі до каси в супермаркеті можеш вдивлятися в дядька, у якого до наплічника кольору хакі прив’язана синьо-жовта стрічечка, і думати: схожий він на ветерана? А схожий – це який? У чому схожість виявляється? 

А потім тебе трохи заносить у ветеранську тематику, буквально одне інтерв’ю треба записати, нічого серйозного. Потім ще одне й іще. І твій "ветеранський" образ уже трошечки похитується. Ти дізнаєшся, що серед них трапляються дуже й дуже різні люди. Їдеш у метро з милою й вишуканою пані, яка зараз на ротації, а через місяць назад на фронт, але їй складно пережити цей місяць у Києві, бо в людських головах тут війни немає, навпроти сидить парочка "вмазаних" у спортивках, яких хитає з боку в бік. І вона скаржиться, що їй боляче на них дивитися, бо там, на Сході, у їхніх однолітків зовсім інші цінності. І радіє, що повернеться до цих хлопців на Донбас. А ті, хто прийшов із війни остаточно, муситимуть учитися жити серед таких: і "вмазаних" гопників, і агресивних пацифістів, і просто байдужих. 

Читайте також: Коли герої стають солдатами удачі

Зустрічаєш ветерана, який не може знайти роботу, тож навмисне замовчує свою участь у війні, щоб його взяли на хорошу посаду. Бо потенційний шеф наслухався по телевізору страшилок про ПТСР, неврівноваженість і "93%", тепер для нього ветеран автоматично "мінус". І зустрічаєш ветеранів, які під боком у цих шефів уже самі відкрили бізнес і кличуть до себе таких самих, участь у бойових діях обов’язкова. Ніхто нікому пики не товче, навіть більше: плече підставляє й допомагає самостійно стати на ноги. Справа процвітає, клієнтів удосталь.

Зустрічаєш ветерана, який сам себе витяг із затяжної депресії, кинув пити, гратися в комп’ютерні ігри, почав навчатися нового, поставив мету, дряпається до неї потихеньку й щасливий від того. Зустрічаєш ветерана-джентльмена, який біжить через усю кімнату, щоб допомогти тобі надягнути куртку. Зустрічаєш ветерана-фемініста, який дозволяє заплатити за вас обох у кав’ярні. Зустрічаєш ветерана, який прийшов у притулок для тварин, щоб узяти собі кошеня, і до душі йому припало найбільш безпомічне, скалічене, яке ніхто інший узяти не ризикнув. Зустрічаєш ветерана, який дарує тобі прапор, просто так, бо він його пошив і захотілося подарувати, хоча бачитеся ви вдруге в житті. Зустрічаєш жвавого парубка, який при тобі ж вирішує першу-другу-третю справу, кудись телефонує, з кимось домовляється, розповідає про каву, алкоголь, культурні контексти, а потім дізнаєшся, що ой, він іще й ветеран, рік в АТО провів, нічого собі!

Ветеран потрапляє в новини, коли має історію успіху або підриває гранату в квартирі. А таких скільки: один відсоток, два, п’ять? Виходить, що інші "неновинні", бо в них "нічого нового". У них просто все нормально. Або ненормально. Як і в усіх, у принципі. Так, у когось є розлади сну, емоційна нестабільність, непорозуміння з певними людьми, але хіба тільки ветерани цим страждають? У них принаймні ще є безліч корисних навичок, відточених на фронті, які можна застосувати в цивільному житті. У кожного за спиною величезний багаж, про який більшість ніколи не дізнається, та й навряд чи хотіла б дізнатися. І який на цю більшість ніколи не вплине. 

Читайте також: Йти чи не йти до армії – коли вибору немає

Усвідомивши це все, перестаєш малювати собі образ ветерана як якогось динозавра з фільмів Спілберґа, котрий наче й не поряд живе, а в іншому світі. Перестаєш думати, що з ними лише на певні теми можна розмовляти, а декого краще уникати. Бачиш, що так, вони цікавляться тими самими речами, що й ти, та ще й тямлять у них удесятеро краще. Серед них є ті, хто слухає твою улюблену музику, ходить на ті самі концерти, фільми, радить почитати ось ту круту книжку про Індію.

Вони звичайні собі люди. Тягнуть ялинки на свята додому, відкопують машини зі снігу, свердлять стіни для нової картини, дратуючи сусідів, ґуґлять рецепт крилець "Баффало" під темне пиво, лаються на погані дороги, хвилюються через погані оцінки в дітей. Їх можна торкнутися й навіть привітати з Новим роком. Вони навколо й зовсім не страшні. Вони – це ми.