Чогось згадалося.

Одного сухого осіннього дня 1984 року я прийшов до школи. У нас тоді була дуже жорстка і принципова фізкультурна політика, тому ми приходили за 15 хвилин перед першим уроком і робили на площі перед школою колективну зарядку.

У гучномовці давали якусь ритмічну фортепіанну музику, а наш світлої пам'яті фізкультурник, показуючи нам, як треба правильно рухатися, за кожним разом постійно повторював: "Раз, два, три, четыре, раз, два, три, четыре, раз, два, три – закончили. Следующее упражнение. Ноги вместе, носки врозь" тощо.

І я так звик до тієї музики, що ви собі просто уявити не можете. Не те, щоб вона мені особливо подобалася. Ні. Просто в ній було щось, що мирило з реальністю. Мало того, що доводилося ходити до школи, ще й ця абсурдна фізкультура... А в музиці було щось знеболювальне. Ти стояв і мусив рухатися, хоч не хотів. Іноді мені здається, що справжня несвобода не в тому, що тобі забороняють, а в тому, що тобі наказують робити. А під музику все було не настільки нестерпне. У ритмі цих уповільнених радянських вальсів можна було трохи забутися і доспати.

Й от того разу, одного сухого листопадового дня, я прийшов на шкільну площу, як і всі інші школярі. І ми мали робити колективну зарядку. І фізкультурник Борис Омелянович почав командувати: "Раз, два, три, четыре, раз, два, три, четыре..." Але музики не було.

Читайте також: Московський синдром: психоаналіз по-українськи

Ми стояли і не розуміли: де музика? Чому нема музики? От реально – ви не повірите – кілька секунд ми стояли нерухомо й не могли збагнути, чому мусимо рухатися без музики і чому її сьогодні нема. Фізкультурник після кількох тактів першої вправи зупинився. Видно, йому теж було ніяково без музики. Але він зрозумів, що справа не рухається, і вирішив усе пояснити.

Вирішив, але не знав як. Зависла кількасекундна пауза. І раптом хтось із старшокласників вигукнув:

– Борис Емельянович, а почему не под музыку?

І фізкультурник пояснив. Як міг на той момент. Це було дуже смішно, але ніхто не сміявся. Ні, це тепер мені смішно, а не тоді. І я теж тоді не сміявся.

Борис Омелянович сказав, піднявши свій вказівний палець вгору, фразу, яку я запам'ятав на все життя. У цій фразі була якась невпевненість, незручність і бажання все вичерпно пояснити. Для того, аби знову змусити себе й усіх цих маленьких людей на площі знову зарухатися.

Читайте також: Ненавидіти й не пробачити: вони знищили нашу країну

Отже, він промовив, піднявши свій довжелезний вказівний палець угору, таку фразу:

– Я еще не знаю, кто, но кто-то умер. Там.

Потім з'ясувалося, що помер якийсь Ватченко (совєтський партійний функціонер, голова президії Верховної Ради УРСР; помер 22 листопада 1984-го – UAInfo). Але я ніколи не забуду:

– Я еще не знаю, кто, но кто-то умер. Там.

І ми знову зарухалися. Без фортепіанних звуків. У повній тиші. Хоча зрозуміло було, що ми рухаємося під тиху музику чиєїсь далекої, високої і недосяжної смерті.