Про "язик" у моєму житті.

Десь із 3 до 11 класу школи на перервах між однолітками я говорив російською.

Мене, українськомовну дитину, батьки 1989 року записали в українськомовний клас на Нивках, а потім, узимку, після того, як я відучився дві чверті, ми переїхали на Деміївку, і я пішов до школи №110.

Більшість однолітків були з українськомовних сімей. Але так повелося, що діти між собою говорили російською. Я говорив українською до якоїсь межі, а потім переключився. Мабуть, соромився.

Читайте також: Природа зневаги й ненависті до української мови в Україні

Пізніше, в 1996 році, ми знову переїхали, тепер уже на Теремки. Там я пішов у 9 клас до школи №269. Історія з мовою повторилася. Українська була домашньою. Російська – вуличною. І це попри певне патріотичне виховання. Але сором'язливість бути інакшим перемагала.

Переломний момент я сам собі придумав перед вступними іспитами в університет. Подумав, що досить себе ламати, й 1999 року заговорив українською тотально.

Певний час долав психологічний бар'єр: спершу соромився сказати, наприклад, "На зупинці, будь ласка" у транспорті. Пізніше це минулося, і для мене питання мови зникло.

Із часом виник зворотній ефект: повна відсутність мовної практики російською призвела до того, що в ті рідкісні рази, коли я нею користувався, говорити мені стало важко. Бо якщо з російської на українську я перекладав миттєво, то у зворотному напрямку дуже рідко, й тому в такій послідовності багато слів-зв'язок забулося.

Читайте також: Україна без українського – це Україна з російським

Зараз російською в основному читаю деякі книжки. У розмові можу перейти на російську тільки коли людина не розуміє української взагалі. Наприклад, іноземець.

За всі роки тотальної українськомовності мені ніколи й ніхто жодного разу не сказав кривого слова. Тому мовне питання для мене зникло давно.

Частина однокласників, які на перервах у школі говорили російською, також зробили вибір на користь української. Мені їх слухати через це часом незвично, але тенденція тішить.

Виходить, що українська для мене, як для дитини з українськомовної сім'ї, таки стала мовою свідомого вибору. Це дає певну стійкість позиції та виборові. Тому зазвичай я не переходжу на мову співрозмовника.