Скільки всього бачила ця порцелянова дівчинка з м'ячиком. Скільки чула.

Запах полуниці і теплого вечора. Мокре лляне волосся, мокрий лляний сарафан. Усі відтінки і смаки літа. Яблука, з особливим рожевим рум'янцем. Світанки, з таким же рум'янцем.

Ця дівчинка змінила країну проживання, не зрушивши з місця. Міняла власників – постійних і тимчасових. Зазнала втрату порцелянової сестрички, з такою ж головою, тільки на палиці.

Читайте також: Відчути, як це – жити у світі без надії. Чому це важливо

Тепер вона сидить там сама, і навіть незмінна блакитна фарба на вікні взялася зморшками, спершу, а потім вони взагалі відпали. Але вона не засмучується, поки у неї є м'яч.

Знаю, що фотографувати треба людей і писати треба про людей. А я хочу фотографувати і писати про час. Час – це кіно про людей. Ця дівчинка потрапила в якийсь останній кадр мого дитинства, і тепер я відзняла його знову, але вже значно пізніше.

Я часто бачу сон, що граю у волейбол. Подаю – і не можу вдарити. Моя спина раптом стає ватяною, і м'яч нікуди не летить. Я розумію, чому я бачу такий сон. Але не знаю, що з цим вдіяти, щоб подача вдалася.

Треба більше робити чогось, про що мріяла, коли навколо цієї дівчинки з м'ячем ще була блакитна фарба. Ледь укрита тріщинками, куди починав збиратись час, доки не забив собою все, і фарба не опала.

Читайте також: Повернення до себе: життя – це теж хвиля

Тільки мрій було забагато – і я потрошки смикаю за кожну з них, але це як ловити хмаринки. Тож за яку взятися? Поки не пізно. Бо скоро вже пізно.

Я пам'ятаю той вечір, коли за столом зібралася родина, на столі чекала вечеря, а я все ще вишуковувала у садку останні полуниці. Пахло м'ятою і мелісою, що бралися росою.

Тепер це все – лише фільм, побачений колись. І я ніколи його не перегляну вдруге, бо не знаю його назви. І ті герої вже нічого не зіграють у нових картинах.

 Є шанс, що може раптом колись перемкну канал і таки напраплю випадково. Але ні, бо і телевізора я давно не дивлюся.