MENU

"Це було схоже на пастку". Чому я йду з посади директорки Інституту книги

2489 0

Цей допис буде для багатьох несподіваним, хоча чимало моїх колег уже знають про моє рішення. Учора я написала заяву на звільнення з посади директора Українського інституту книги. Це рішення не спонтанне і для нього є низка причин. І щоби не збільшувати кількість домислів, я його аргументую.

Ті, хто стежили за конкурсом на посаду директора Інституту, пригадують, як я говорила, що вирішила зробити цей крок майже в останній момент – на знак протесту, коли дізналася, що серед потенційних майбутніх кандидатів немає тих, хто вже багато років реалізує в Україні успішні книжкові й культурні проекти. Я неодноразово говорила, що дуже хотіла, аби умови в Інституті змінилися й ці люди з часом змогли прийти у нього працювати. Не на волонтерських засадах і не з обмеженнями на кожному кроці. Це була одна з моїх найсильніших мотивацій. Разом з тим напрямки й проекти, які я вірила, що вдасться реалізувати, які я прописувала у своїх безкінечних програмах і стратегічних планах, уже в перші ж місяці мені довелося відкласти на далеку перспективу.

Установа, яка існувала тільки на папері, в якій не було ще бухгалтера і фінансиста, мала за кілька днів сформувати і передбачити свою діяльність на три роки наперед. Пригадую, як в один із дуже пізніх вечорів ми з Анастасією Левковою, яка ще навіть не підозрювала, що працюватиме в Інституті, намагалися стратегічно спланувати і прорахувати всі можливі проекти: перекладацький конгрес і премію для перекладачів з української, освітні семінари для бібліотекарів, видання літературного журналу, участь у Болонському та Лондонському ярмарках, дослідження ринку, заснування державних премій для молодих письменників та ілюстраторів, програму малих ґрантів для учасників ринку…

Я вся потонула в ті тижні в цифрах і документах, щоби врешті жоден із цих задумів і проектів ми не змогли внести в бюджетний запит, бо на жоден із цих проектів, які мають бути основою діяльності Інституту книги, не можна закласти кошти.

У ці останні місяці мене часто запитували: «Скільки у тебе ще лишилося енергії?» Це запитання я заборонила самій собі ще в серпні, пообіцявши поставити тільки через півроку після мого призначення. Розчарування, про яке теж усі постійно запитують, прийшло саме в серпні, коли оприявилося, чим Інститут книги є насправді. Ми всі радо вітали появу в Україні Інституту, але влітку 2017 року, окрім ухваленого закону і Статуту, в Інституту була лише печатка.

Тож дуже швидко я побачила, що чекає на Інститут у найближчі півроку: безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної і бухгалтерської документації, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще мінімальніші умови праці, вироблення нових положень державних програм, тендерні процедури в наперед неможливі короткі терміни, закупівля техніки і меблів, вибивання нових зарплат і десь у проміжках – зробити бодай щось важливе.

Це було схоже на пастку – від того, що ви не знали, що на вас може чекати, і від того, про що вам свідомо не говорили.

Коли я розповідала про це колегам-журналістам, показуючи їм «штатку», свій контракт і Статут Інституту, вони радили піти відразу і не руйнувати свою репутацію. Але саме тоді вийшов текст лекції Ярослава Грицака про нинішнє покоління 30-літніх. Я прочитала, роздрукувала, почепила над столом і заборонила собі на півроку ставити питання: «Для чого?»

І ось ці півроку – це ніби застрибування на шаленій швидкості в останній вагон. Тридцять співбесід на посаду головного бухгалтера і майже стільки ж відмов – через зарплату, умови роботи й найчастіше – «нестабільність установи». Після змін у Статуті, всіх отриманих довідок і пройдених реєстрацій нам вдалося відкрити рахунок – наприкінці жовтня. І тоді знову застрибування в останній вагон – і оголошення тендерів на закупівлю техніки і створення сайтів Інституту і майбутнього сайту «Цифрової бібліотеки». Без права на помилку, бо за два місяці ви не зможете провести два тендери. Наприкінці листопада ми нарешті отримали всі документи на наше приміщення на Лаврській – і розпочався грудень, який можна взагалі викреслити з життя, оскільки це щоденні договори, ремонт допізна і на вихідних і намагання хоч щось встигнути, щоб наступного року установа змогла повноцінно запрацювати.

Читайте також: Книга украинских ученых победила в категории "Лучшая книга в сфере фундаментальных наук"-2016

Я дуже добре знаю, наскільки цей етап нецікавий. Безліч разів, відповідаючи на запитання різних політиків, чим ви зараз займаєтеся і на якому ви етапі, я чула: «Не говоріть про це, говоріть про ваші досягнення». І я дійсно мало про це говорила, бо в якийсь момент уже не було часу про це розповідати. Нині ж я хочу вказати на цю велику системну помилку, бо розумію, що вона буде повторюватися з іншими новими державними установами в Україні. Так ось – більшість тих процедур, тих викликів і тих завдань, через які пройшли перші члени команди Інституту, мали бути вирішені до нас.

Так, одна людина, три, п’ять можуть працювати в кав’ярнях, але коли їх уже п’ятнадцять, їм потрібні мінімальні умови для роботи. Якщо ця установа вам стратегічно важлива. Хоча Інститут був створений без жодної стратегії, але мова не про стратегію, а про найпростіші потреби будь-якої установи – приміщення і оплату праці. Якщо ж усі ці початкові процеси вирішено покласти на керівника цієї установи, це мало бути прописано в умовах конкурсу, бо цей керівник має враховувати всю підготовчу роботу в своїй програмі й закладати на розбудову установи мінімум рік.

Але найбільший абсурд системи полягає в тому, що, аби щось зробити, ви постійно маєте обходити або порушувати її правила. На одній зі співбесід досвідчена бухгалтерка, якій я розповіла про вибір, який стояв переді мною, відповіла: «З бюджетними коштами часто ви маєте бути немов хірургом: або ви терміново оперуєте, а потім заповнюєте всі необхідні папери, або ви довго заповнюєте всі папери і не встигаєте допомогти пацієнту».

Минулого року в бюджеті Інституту не були передбачені кошти ані на ремонт, ані на закупівлю техніки й усіх необхідних товарів. На окремі коди ми встигли зробити перекидку, але кошти на капітальні видатки були виділені лише на проект «Цифрова бібліотека». І ось перед вами як директором стоїть вибір – піти на порушення і закупити техніку для Інституту за кошти, передбачені на «Цифрову бібліотеку» (бо ці кошти все одно не вдалося б повністю реалізувати через брак часу), або ж не закуповувати, розуміючи, що наступного року на це ви теж не отримаєте ні копійки. Оскільки в Інституту досі немає Наглядової ради, яка може погоджувати фінансові рішення директора, ми написали лист у Міністерство культури з проханням погодити ці витрати. Й отримали відповідь: це рішення приймає директор установи. І я його прийняла.

В Інституті на сьогодні є перші комп’ютери і ноутбуки. Цілком можливо, що під час перевірки буде виявлене нецільове використання коштів, на яке пішов директор. Я пишу про це публічно, щоб показати весь абсурд цієї системи й ті ризики, на які щодня йдуть люди, які працюють у державній сфері. Ризики, в яких вас ніхто не підтримає і про які ви апріорі нібито не можете говорити.

І врешті про головне – бюджет Інституту книги на 2018 рік. Чимало видавців за його ухваленням стежили уважніше, ніж працівники Інституту книги. За кодом 2282 у ньому ви побачите 125,7 мільйонів гривень на випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга».

Якщо ще кілька місяців тому я вважала, що ця програма в переформатованому вигляді може бути корисною і важливою для ринку, оскільки дійсно є напрямки, які потребують державної підтримки, то зараз я бачу, наскільки вона є небезпечною і навіть безглуздою для Інституту книги на етапі його становлення.

Читайте також: Дитяча література в Україні: час говорити про стратегію

Ми неодноразово розповідали, з яких проектів і програм розпочинали свою діяльність Інститути книги в інших країнах, натомість в Україні Інститут книги відразу ж почали сприймати як розподільник коштів для видавництв, які, будуючи свій бізнес, розраховують насамперед на кошти з державного бюджету. Але я повернуся до цифри 125,7 мільйонів.

Разом з тим я вважаю, що так само це безглуздо, коли ми говоримо про книжковий ринок, який держава має підтримувати, не втручаючись при цьому в ринкові механізми. В оновленому порядку реалізації програми «Українська книга», який ми надіслали в Міністерство культури на погодження і затвердження, держава має частково, а не на 100 відсотків фінансувати видання (частина накладу потрапляє в бібліотеки, частина, профінансована коштом видавця, – на ринок). У цьому ж порядку ми запропонували сталий наклад 1000 примірників для кожного видання. Відповідно, це значно менший бюджет, необхідний щороку для реалізації цієї програми, і нескладно порахувати, скільки назв книжок на 125,7 мільйонів гривень державних коштів можна видати. Чи є потреба ринку в такій кількості підтриманих державою книжок?

Чи є у видавців цього року така кількість суспільно-значущих видавничих проектів, які мають бути підтримані за кошти платників податків? Ми теж неодноразово вже говорили, що у Польщі на подібну програму, яку реалізує Міністерство культури, виділяється щороку близько 30 мільйонів гривень. І врешті ви запитаєте – звідки ж 125,7 мільйонів? У бюджетному запиті ми подавали за зразком минулого року 50 мільйонів, решта – результат наполегливих зусиль видавців, частина щоденної роботи яких – вибивати кошти на державні програми і визначати замість Інституту його потреби і бюджет, який він має розподілити. Без наперед продуманої стратегії – знову застрибуючи в останній вагон.

Під час однієї із зустрічей із приводу майбутньої стратегії Інституту один експерт вказав на мою проблему – моє вегетаріанське мислення, моє небажання йти на компроміс, без якого неможлива політика. Зараз я думаю, що це все ж наслідок журналістики, в якій, коли ти збрешеш і почнеш грати за чиїмись правилами у 125,7 мільйонів гривень, ти втратиш право говорити зі своєю аудиторією. Я не можу сказати, що побачений мною зсередини і настільки зблизька український видавничий ринок мене вразив, бо те, наскільки він поділений і наскільки різні цінності в його учасників, мені, звичайно, було очевидно раніше.

Нині мені хочеться закликати тих учасників ринку, для яких важливий не лише прибуток, а й чесні й прозорі зміни на ринку, виходити за межі власного бізнесу, об’єднуватися і брати активнішу участь у тому, що ми називаємо книжковою політикою. І першим іспитом на перевірку цього ринку стане новий конкурс на посаду директора Інституту книги, який має бути оголошений у найкоротші терміни і за яким цього разу всі мають активно стежити й активно подавати кандидатів в експертну комісію. Я дуже сподіваюся, що цього разу ми побачимо в переліку кандидатів культурних менеджерів, завдяки яким змінюється і розвивається книжковий ринок в Україні.

Мені шкода, що моя енергія і віра в зміни були використані на далекі від книжок процеси. Але мені було важливо їх завершити, щоб наступному директору не довелося через них проходити.

У цієї установи є ефективні сторінки у соціальних мережах, розроблені проекти положень програм «Українська книга» («Книгофонд») та «Цифрова бібліотека», бази контактів, є проекти, які, я сподіваюся, продовжать мої колеги, а також архів матеріалів для майбутнього сайту Інституту, тендер на створення якого ми повторно оголосили в січні.

Програма «Українська книга» не могла б стартувати раніше березня, тож до того часу Міністерство культури має час, щоб провести новий конкурс на посаду директора і затвердити всі необхідні для реалізації програми документи. Бюджет програми у 2018 році має бути суттєво зменшений.

Читайте також: Не розумію, як люди знаходять час не читати – філософ

І я повертаюся до тексту Ярослава Грицака. Я абсолютно відкрито визнаю поразку, про яку говорить Грицак, визнаю, що не до кінця уявляла «поле битви», як радять у підручниках з адмінстратегії, що недостатньо критикувала і тиснула, бо врешті переконалася, що тиск не дає результату. Я готова до того, що мені закинуть брак відповідальності, але саме вона тримала мене ці півроку і саме вона змусила зупинитися і чесно запитати себе, скільки ще я протримаюся на цьому «режимі енергозберігання», який точно не буде ефективним ані для мене, ані для Інституту.

Бо Інституту книги зараз необхідні глобальні зміни, які не відбудуться лише на рівні Інституту й на ентузіазмі його працівників. Я з болем перечитую слова професора Грицака про важливість довгої і наполегливої роботи, а не «від айфону до айфону». Можливо, не було іншої людини, яка би стільки разів перечитувала цей текст.

Але зараз я можу сказати, що, коли ви не йдете в цю умовну політику задля якихось амбіцій і заробітку, вас тримає якраз тільки бажання змін. І довжина дистанції в такому випадку вимірюється не розчаруванням, а запасом вашої енергії, яка витрачається на абсурд і біг по колу. І врешті приходить момент, коли ви розумієте, що іноді здатися – це лишитися й далі грати за чужими правилами.

Тетяна ТЕРЕН


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини