Вираз «гібридна війна» в Україні за останні чотири роки вже став мемом, що активно використовується керівництвом України, над усе, коли треба пояснити чи виправдати невдачі, нерішучість, абсурдність державної політики.

Торгівля з ворогом і його сателітами? Так «гібридна» ж війна? Підтримання дипломатичних відносин із агресором? Так війна ж «гібридна»! Панування ворожого бізнесу в українській економіці? Але ж війна не всеосяжна, не повноцінна, а «гібридна»…

Причому вдають, що така війна є чимось феноменальним і унікальним, таким, що виникло лише тут і зараз, із чим людство раніше ніколи не стикалось, не мало справи і геть не знало, що воно таке…

Але тією чи іншою мірою гібридні війни відбувалися ще з глибокої давнини, адже чисто воєнна складова у всіх майже збройних конфліктах ніколи не була єдиною.

Завжди широко використовувалися елементи політичні, дипломатичні, економічні, інформаційні, психологічні тощо.

Варто почитати древніх класиків воєнної теорії, приміром, китайця Сунь-цзи (VІ ст. до н.е.), давньоіндійський трактат «Артхашастра» (IV ст. до н.е.), «Іудейську війну» Йосифа Флавія (І ст. н.е.), зрештою, Старий Заповіт Біблії, де розповідається про війни древніх євреїв проти жителів Ханаана та філістимлян, щоб переконатися, що негібридних війн не буває. Питання лише у питомій вазі різних компонентів складної структури воєнних кампаній…

Провокації, дезінформація супротивника, морально-психологічний тиск на армію ворога та його тил – усе це є настільки ж древнім, як світ, у якому ми живемо… Це тільки нинішні керівники України вдають, що до них ніхто ніколи не воював.

Читайте також: Своєї правди замало для всіх, має бути всіхня правда – Дацюк

До речі, українсько-більшовицька війна часів Центральної Ради й УНР також була цілком гібридною, саме завдяки використанню її технологій, помножених на тодішні технологічні можливості пропаганди – газети, радіо та телеграф (що блискучо вміли робити російські більшовики), від великої кількості українських полків з гучними назвами на честь героїв національної історії в момент атаки російського командувача Муравйова взимку 1918 року залишилося дуже мало людей з рушницями, здатних і охочих захищати Київ.

Червоні московіти ефективно застосували різні форми спецпропаганди проти українських військових і проти цивільного населення, яке підтримувало УНР. Тож у 2014 році в Криму і на Донбасі нічого принципово нового (за винятком технічних носіїв останнього часу: телебачення, радіо, інтернет, SMS на мобільні телефони українських солдатів і офіцерів) застосовано не було…

Чи варто сприяти ворожій гібридності?

Якщо аналізувати дії офіційного Києва від початку російської агресії в лютому 2014 року і до даного моменту, то виявиться чимало цікавих і дивних моментів. Весь цей час Москва дурила Захід тим, що, мовляв, ніякої війни Росія проти України не веде, це такий собі громадянський конфлікт усередині України. Цікаво, що ця пропагандистська схема спочатку використовувалася в Криму («немає російських військ на півострові, а це самі кримчани, об’єднані в «самооборону»), а вже потім її перенесли на фейкові «ДНР/ЛНР».

Ці схеми охоче підтримав офіційний Київ з його капітулянтськими ідеями про якесь АТО замість реальної війни. У владі України казали, що, так, є на Донбасі терористи, яким допомагає Росія. Хоча навряд чи можна називати терористами озброєних людей, зведених у роти, батальйони, бригади на чолі з офіцерами і навіть генералами, що діють за планами, розробленими у професійних військових штабах, і всі ці бойові дії на фронті тривають роками…

Бракувало сміливості просто визнати той факт, що Росія безпосередньо воює на сході України як своїми регулярними військовими частинами (нехай і замаскованих під «відпускників»), так і місцевими колаборантськими, навченими в Росії формуваннями («шахтарями та трактористами») під орудою російських командирів. Із цим АТО офіційний Київ дуже підіграв плану Путіна. Все почалося з Криму, коли не називаючи війну війною, а агресію агресією українська влада посприяла розгубленості в столицях своїх партнерів і суттєво полегшила перебіг операції «Русская весна»…

Абсолютну рацію має Віталій Портников, коли пише: «В гібридній війні, яку Росія розпочала проти України 2014 року, дуже важливо не називати речі своїми іменами. Російський солдат пересувається по чужій землі, як злодій – без шевронів і погонів… Вони бояться правди набагато більше, ніж санкцій і військових дій». На превеликий жаль, українське керівництво зробило дуже багато для підтримки гібридності російської агресії, що дуже влаштовує Путіна. Насамперед ідеться про своєрідне «мовчання ягнят» у Києві, коли влада мало не чотири роки на юридичному рівні не визнавала факт війни, використовуючи всілякі фальшиві претексти і пояснення, більш за все побоюючись образити Москву. Така практика дратує як мільйони українців, так і ті країни, на допомогу яких Україна розраховує.

Просвітлення на четвертому році війни?

Певним зрушенням стало ухвалення 18 січня 2018 року Верховною Радою закону про відновлення державного суверенітету над окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях. Нарешті агресора назвали агресором, а «начальників» промосковських «бантустанів» на Донбасі – російськими окупаційними адміністраціями. Проте насправді це спізнілий і дуже нерішучий крок.

Він був би сміливим і вчасним, якби його зробили ще в 2014 році. Абсолютно дико, що досі з країною, яка воює проти України і щодня вбиває її громадян, досі існують договори про «дружбу і співробітництво» у різних сферах, а в Москві функціонує українське посольство і консульство. Будь-який реальний чи потенційний союзник України з нерозумінням може запитати: «Так у вас війна чи не війна?» Охоче підтримуючи російську гібридність проти жертви агресії, Київ дедалі більше штовхає Україну в глухий воєнно-політичний кут, вийти з якого без величезних утрат буде неможливо.

Читайте також: Дві України – довкола й усередині нас

Поки що вся ця гібридність працює на користь агресора, а не України. Поступово не лише в світі, а навіть у самій Україні забувають про Крим, за умовчанням погоджуючись на те, що він, нібито, не є такою ж самою окупованою територією як ОРДЛО. Дуже поганим симптомом є той факт, що в ефірі найбільших телеканалів України згадки про Крим становлять лише 0,1% ефірного часу.

Путіну вдалося накинути Україні надзвичайно шкідливу для неї гібридність, яка його цілком влаштовує і допомагає тиснути на Українську державу і шантажувати її західних партнерів. Чому найвища влада України так охоче влізла в цю військово-політичну пастку, залишається великим питанням. Не дивно, що у світі складається враження, наче Росія зовсім не веде війну, що російської агресії немає, тому на неї можна не реагувати, а в офіційних документах міжнародних організацій називати лакуз Кремля «прихильниками федералізму» і залюбки вживати термін «конфлікт на Сході України»…