Між націоналізмом і рагулізмом є двє бальшиє разніци, як кажуть у місті зі своєю окремою національною ідентичністю.

1. Націоналіст любить своє, а не ненавидить чуже. Рагуль буде чмирити «ж#да», але заглядати в писок єврею, котрий платить йому гроші.

2. Націоналіст любить свою мову, поважаючи тих, кому вона не рідна, але хто її вивчив і намагається нею спілкуватися. Рагуль показово боритиметься за мову, легко переходячи на ту ж російську, коли йому це вигідно.

Читайте також: "Якщо ніхто з нас не готовий загинути за свободу — усі ми загинемо під тиранією", – Жадан

3. Націоналіст шанує свою історію та власних героїв, намагаючись відсіяти зерна від полови і розібратися у причинах перемог і поразок. Рагуль буде пишатися Бандерою і не знати хто такий Бульба-Боровець; звісно – не читатиме ні одного, ні другого.

4. Націоналіст ніколи не підтримуватиме владу яка гнобить його народ і не паплюжитиме тих, хто з такою владою бореться. Рагуль верещатиме, що все зло в «швілі», стаючи в цьому питанні однодумцем пана Путіна.

5. Націоналіст не вимагатиме, щоби всі стали «націоналістами», а власним прикладом робитиме націоналізм престижним. Рагуль вважатиме, що кожен українець який не націоналіст – то м@скаль.

6. Націоналіст – це той, який робить українство шанованим. Рагуль перетворює українство в страхопуда.

7. Націоналіст розуміє, що українська культурна традиція не поміщається в політичний формат, а рагуль все зведе до політики націоналізму, монополізуючи за собою право на українство.

Націоналіст є носієм національної ідентичності та справжньою елітою держави. Тому націоналістів завжди знищували. Натомість ура-патріотів (націонал-рагулів) уміло використовували, малюючи з них карикатурних українців або кровожерливих «бендеровцев».

Практично вся верхівка української так званої «творчої інтеліґенції» в СРСР – це були сексоти. Що цікаво, таких КДБ вербувало на переконаннях – діяла пряма заборона вербовки на компроматі, як, до прикладу, в міліції. Власне сексоти масово пішли в Народний Рух і розвалили його, а також, на превеликий жаль, мали значний вплив на формування сучасного «націоналізму», просякнутого милим для феесбешних органів чуття рагулізмом.

Особливо не варто довіряти націоналістам, які виросли з колишньої комсомольсько-партійної еліти та працівників ідеологічного фронту. Вони так само радо носять квіти до пам‘ятника Бандері, як колись носили до Лєніна. Так, щоби «вирости» кар‘єрною драбиною, в СРСР необхідно було мати партійний квиток. Але одна справа, коли це траплялося в силу необхідності, а зовсім інша, якщо з ідеологічно-корисливих міркувань.

Боже упаси комусь дорікати за комсомолько-комуністичне минуле, бо чимало було таких, хто щиро вірив у світле комуністичне майбутнє і навіть намагався дотримуватись морального кодекса будівника комунізму. Мова не про тих, хто вірив, а про тих, котрі «віру» перетворили у джерело власного благополуччя.

Читайте також: Пройдут два поколения, прежде чем мы станем страной, в которой можно сказать: "Мы — европейцы"

Оцей весь ідеологічний комсомольсько-партійний шмельц радянського розливу і досі паразитує на тілі українського народу – перечитайте уважно біографії нинішних політиків та/або їхніх батьків. Такі професійні працівники «ідеологічного фронту» є практично у кожній партії.

Аналогічно – у кожній партії національного спрямування є групи агресивного націонал-рагулізму. Останні виконують подвійну місію: відвертають пересічних громадян від ідеології націоналізму і створюють потрібну картинку для кремлівської пропаганди.